Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

слідах прекрасних ніжок, намагаючись сам стишити швидкість своїх кроків, що летіли в такт із серцем. Іноді охоплював його сумнів: чи справді вираз обличчя її був такий ласкавий, — і тоді він на хвилину зупинявся; але биття серця, непереможна сила й тривога всіх почувань поривали його вперед. Він навіть не помітив, як раптом зависочів перед ним чотириповерховий дім, всі чотири ряди вікон, виблискуючи світлом, глянули на нього враз, і поруччя біля під’їзду протиставили йому залізний поштовх свій. Він бачив, як незнайома мчала сходами, оглянулася, поклала на губи палець і дала знак іти за нею. Коліна його тремтіли; почуття, думки горіли; блискавка радості нестерпним вістрям вп’ялася в його серце. Ні, це вже не мрія! Боже, скільки щастя за одну мить! таке чудесне життя в двох хвилинах!

Та чи не сниться все це йому? невже та, за один небесний погляд якої він ладен був би віддати все життя, наблизитись до оселі якої він вважав уже за невимовне блаженство, невже та була зараз така ласкава й прихильна до нього? Він злетів на сходи. Він не відчував нічого земного; він не був розпалений полум’ям земної пристрасті, ні, він був у цю хвилину чистий і непорочний, як невинний юнак, ще натхненний невиразною духовною потребою кохання. І те, що збудило б у розпусної людини зухвалі помисли, те саме, навпаки, ще більше освятило їх. Це довір’я, яке виявило до нього тендітне прекрасне створіння, це довір’я наклало на нього обітницю суворості рицарської, обітницю рабськи виконувати всі веління її. Він тільки бажав, щоб ці веління були якнайтруднішими і якнайбільш важкоздійсненними, щоб з більшим напруженням сил летіти виконувати їх. Він не сумнівався, що якась таємна і разом з тим важлива пригода змусила незнайому звіритись йому, що від нього, певне, зажадають значних послуг, і він почував уже в собі силу й відвагу на все.

Сходи вилися, і разом з ними вилися його бистрі мрії. «Ідіть обережніше!» — зазвучав, як арфа, голос і сповнив усі жили його новим трепетом. У темній височині четвертого поверху незнайома постукала в двері — ті розчинилися, і вони увійшли разом. Жінка, досить непогана на вигляд, зустріла їх зі свічкою в руці, але так чудно й нахабно подивилася на Піскарьова, що він мимоволі опустив свої очі. Вони ввійшли до кімнати. Три жіночі постаті в різних кутках явилися його очам. Одна розкладала карти; друга сиділа за фортепіано і грала двома пальцями якусь жалюгідну подобу старовинного полонезу; третя сиділа перед дзеркалом, розчісуючи гребінцем своє довге волосся, і зовсім не збиралася облишити туалет свій, коли зайшла незнайома особа. Якесь неприємне безладдя, що його можна зустріти тільки в занедбаній кімнаті холостяка, панувало в усьому. Меблі, досить гарні, були вкриті пилом; павук засновував своїм павутинням ліпний карниз; крізь непричинені двері до другої кімнати блищав чобіт зі шпорою й червоніла лямівка мундира; гучний чоловічий голос і жіночий сміх лунали зовсім невимушено.

Боже, куди зайшов він! Спочатку він не хотів вірити і почав пильніше придивлятися до предметів, що наповняли кімнату; але голі стіни й вікна без завісок не показували ніякої присутності дбайливої господині; змарнілі обличчя цих нужденних створінь, з яких одна сіла майже перед його носом і так само спокійно його розглядала, як пляму на чужому одязі, все це впевнило його, що він зайшов у той мерзотний притулок, де оселилася жалюгідна розпуста, породжена облудною освіченістю та страшенною велелюдністю столиці. Той притулок, де чоловік святотатно придушив і насміявся з усього чистого й святого, що прикрашає життя, де жінка, ця окраса світу, вінець творіння, обернулася в якусь чудну, двозначну істоту, де вона разом з чистотою душі позбулася всього жіночого і огидно засвоїла собі звички й зухвалість чоловіка, і вже перестала бути тим тендітним, тим прекрасним і таким відмінним від нас створінням. Піскарьов оглядав її з ніг до голови здивованими очима, немовби ще бажаючи впевнитися, чи та це, яка так причарувала і звабила його на Невському проспекті. Але вона стояла проти нього така ж гарна; волосся її було таке ж прекрасне, очі її здавалися все ще небесними. Вона була свіжа; їй було тільки сімнадцять літ; видно було, що ще недавно спостигла її жахлива розпуста; вона ще не сміла діткнутися її щік, вони були свіжі й легко відтінені тонким рум’янцем — вона була прекрасна.

Він нерухомо стояв перед нею і вже ладен був так само простодушно забутися, як забувся перед тим. Але красуні надокучила така довга мовчанка, і вона значуще посміхнулась, дивлячись йому прямо в очі. Та ця усмішка була сповнена якоїсь жалюгідної зухвалості; вона була така дивна і так само личила їй, як личить вираз побожності пиці хабарника або бухгалтерська книга поетові. Він здригнувся. Вона розтулила свої гарненькі уста й почала говорити щось, але все це було таке безглузде, таке пошле… Немов разом із непорочністю покидає людину й розум. Він уже нічого не хотів чути. Він був надзвичайно смішний і простий, як дитина. Замість того, щоб скористатися з такої прихильності, замість того, щоб зрадіти такій нагоді, якій, без сумніву, зрадів би на його місці всякий інший, він кинувся щодуху, як дика коза, і вибіг на вулицю.

Понуривши голову і опустивши руки, сидів він у своїй кімнаті, як бідняк, що знайшов неоціненну перлину й зараз же впустив її в море. «Така красуня, такі божественні риси, і де ж? у якому місці?..» — От усе, що він міг вимовити.

Справді, ніколи жаль так сильно не огортає нас, як перед красою, враженою згубним подихом розпусти. Хай би ще бридота дружила з нею, але краса, краса ніжна… вона тільки з самою непорочністю та чистотою зливається в наших думках. Красуня, що так причарувала бідолашного Піскарьова, була справді чудесне, незвичайне явище. Її перебування в цьому мерзенному колі здавалося ще більше незвичайним. Усі риси її були так чисто витворені, на всьому виразі прекрасного обличчя її позначилося таке благородство, що ніяк не можна було думати, щоб розпуста загрожувала їй страшними своїми пазурами. Вона була б неоціненною перлиною, всім світом, цілим раєм, усім багатством пристрасного чоловіка; вона була б прекрасною тихою зорею в непомітному родинному колі й самим порухом прекрасних уст своїх давала б милі веління. Вона була б божеством серед велелюдної зали, на блискучому паркеті, при сяйві свічок, при безмовному благоговінні юрби кинутих до ніг її поклонників; — та ба! вона, якоюсь жахливою волею пекельного духу, що