Сергій Олексійович - Так зійшлися зірки , Сергій Олексійович

Пройшов листопад. Закінчилася осінь. Грудень. Новий рік. Середина січня. Зима. Справжня зима. Сніг. Мороз. І роботи до гори. Бо хворих завжди дуже багато у цю зимову пору.

Нас на допомогу в реєстратуру відправили. Майже усіх молодих дівчат. Бо черги неймовірні. Немає, коли, пробачаюсь, в туалет збігати.

Це був звичайний робочий день. Чи то понеділок, чи то вівторок. Я в першу зміну, як раз працювала.

А мені ще сьогодні до родичів треба було на день народження встигнути. То щоб до дому не заїжджати, то я відразу гарно одягнена у лікарню прийшла. Ми ж там не вагони розвантажуємо. Паперова праця.

Зачіску гарну собі зробила перед цім. І ще сукню чорно одягнула. Таку класичну. В якої дівчини немає такої чорної коротенької сукні. Вона на мене майже впритул. От і добре. Бо тоді груди добре помітні. Що в мене дуже гарні вони та й розмір той ще треба, без усяких там пластичних операцій.

Зверху звісно білий халат. Та його на оранку ношу. Бо він замалий і на мені все одно не сходиться. Звісно ж колготки на мені та підбори чорного кольору. Такі. Парадні.

Йду собі по першому поверху. Папери відносила. А на зустріч мені знайомі хлопці. Двоє їх було. І саме той Сергій, що вже два рази мене не помітив.

Я йду і йому просто в очі дивлюся. Нахабно так. Щоб знав. Знаю, що я сексуальна. Знаю, що очі в мене зелені та усім хлопцям подобаються
От і йду прямо на них.

Бачу, він мене знов не впізнає, але, мабуть, щось в нього там торкнуло. Амур на цей раз таки не схибив. Бо Сергій аж завмер, як мене побачив. То, мабуть, моя чорна сукня його з розуму звела. А може ще щось. Може груди, подумала я.

От проходжу я мимо. І в очі йому дивлюся. А вони в мене зелені-зелені. Та ще й волосся руде. Хто ж переді мною встоїть.

А він і не встояв. Поки я коридором йшла, все стояв і в слід мені дивився. Я аж спиною його погляд відчувала.

Йду і собі посміхаюсь. Ще нарешті зірки зійшлися. Що він такі мене побачив і вже дійсно надовго запам'ятав. Мені зараз інше цікаве. Що він далі роботи буде, цей мій милий. Про кого я майже пів року по ночах мріяла. Що аж спати не могла. І дуже хотіла, щоб він нарешті мене покохав.

От і покохав. Мабуть. Так мені напевно здалося.

А він з другом своїм постояв, постояв. І до реєстратури прямує. Як раз до того вікна, де я працюю. І дивиться на мене такими очима. 
Як наче закохався з першого погляду.

Мені аж смішно стало. Думаю, ну нарешті, моє сонечко й до тебе дійшло. От дійсно Бог трійцю любить. Це ж наша з тобою третя зустріч. Я ж тебе відразу покохала ти так довго не міг мене розгледіти.

А біля реєстратури народу купа. І черга велика така. А він разом з другом встав та чекає поки я з усіма іншими розберуся. Мені смішно. Я ж розумію до чого воно йде. Познайомитися хоче.

А з іншого боку сердита, що не впізнає. Що міг би вже давно познайомитися. Так ні. Он скільки часу пройшло, як помітив, яка я.

Його черга підійшла. А людей навколо — мабуть, сто чи десь біля того. Мені цікаво, як він зі мною знайомитися, збирається, якщо тут народу —  яблуку немає де впасти.

Сергій підійшов і в очі мені дивитися, дивитися. А щось таке сказати хоче, але не наважиться. Думала він спитає, як мене звуть чи якийсь комплімент зробить, а він і каже

- Мені потрібна карточка до лікаря.

Не міг нічого кращого придумати. Ну і хлопець.
А аж розумію до якого лікаря йому треба. До мене. Сміюся та даю талон. І карточку йому виписала. Ім'я. Адреса. Прізвище.

Зате тепер я знаю де він мешкає і скільки йому років. Карточку виписала. Талон дала. Він і пішов собі. Тільки ж я бачу, що не в той бік.

Якщо хтось хворий, то вони усі на верхні поверхи йдуть. А хлопці на вихід пішли. Все мені зрозуміло. Я йому нарешті сподобалося. З третього разу. То і вирішив він познайомитися, але сміливості бачу в нього не вистачило.

Думала, що дочекається, коли я з роботи буду йти. Та не було його біля входу. Якійсь він дивний цей Сергій. Інший би дочекався чи що. А цей подивився собі та пішов.

- От халепа, — кажу я вже своїй подрузі Тані. - Він якійсь дивний.

- А ти хотіла, щоб він до тебе там при усіх чіплятися став? Бачиш. Так зійшлися зірки. Усьому свій час. Коли людям доля зустрітися, то вони все одно зустрінуться. Він тебе бачив три рази. І нарешті ти йому сподобалося. Твоє від тебе не втече. Це доля. - Заспокоїла мене Таня.

Вона в нас розумна. Вчиться на економіста та й ще книжки читає. Подруга поганого не порадить.

- От побачиш. - Продовжує Таня. - Він ще обов'язково з'явиться. Бо то твоя доля!

- Та яка там доля! Я в таке не вірю і вважаю, що це все якась маячня. Вибач подруга та він більше не прийде. Бо сьогодні вже середа. А це було в понеділок. Він знає де я працюю. То хотів би — давно прийшов.

- Я кажу він прийде. - Почала Тенюха зі мною сперечатися. -  Можу з тобою на пляшку поспорити!

Її впевненість мене заспокоїла. Я вже не так сумувала і вірила, що все буде добре. Бо він мені дуже подобався і я хотіла,  щоб це було взаємно.

Але дні минали й того хлопця я більше не бачила. Ось пройшов четвер. Потім п'ятниця. 
В суботу я була у другу зміну.

У лікарі темно. Народу майже немає. Ні, ну зранку ще хтось може прийти. А от після обіду вже ні. А по графіку треба бути до шостої. 
Але зима. Субота. Я одна. Тому думаю посиджу до п'ятої й до дому.

Якось сумно, коли ти на зміні сама. Віка відпросилося. Сиджу. Дивлюся у вікна. А вони в нас такі великі. А там темно. А, як до зупинки йти де зовсім морок?

І якось стало лячно. Страшно. Може там в темряві якісь маніяки на мене чекають. Чи ось зайде хтось, а я тут одна. І без охорони.

На вході гримонули двері. Почулися голоси. У лікарню зайшли три постаті. Це по мене — злякалася я.

До вікна реєстратури наближалися три постаті. Три хлопці.

О! Задоволено зітхнула я. Серед них був той самий. Синьоокий Сергій. Хлопець, який мені вже давно подобався і якому ось зовсім нещодавно нарешті сподобалось я....