Іванна Желізна - Подарована Асмодею, Іванна Желізна

В автомобілі я їхала задихаючись від своїх сліз. Мені вперше в житті було так сильно страшно, що я не могла себе опанувати. У мене жахливо тремтіло тіло, а кінцівки були крижаними. На всі вмовляння водія заспокоїтися, я реагувала гучними схлипами. 

— Послухай мене, дівча. Якщо Асмодей побачить тебе в такому стані й поверне назад, то начувайся. Наш господар не змилується і голіруч тебе вб’є. 

На погрози я не зважаю. Тільки сильніше стискаю руками сидіння і протяжно схлипую. Сльози пеленою стоять, через що все пливе перед очима. Я навіть не одразу помічаю, що перед авто відчиняється масивна чорна брама. 

Та варто нам опинитися на території маєтку, як моє серце пропускає удар. Свідомість раціонально підказує мені, що назад дороги немає. Є тільки вибір. Або я буду слухняною іграшкою, або до світанку не доживу. І я не знаю, який з цих варіантів гірший. 

— Приведи себе до ладу. 

На сидінні біля мене опиняється упаковка з серветками й люстерко, яке я беру тремтячими руками. На щастя чи на жаль, макіяж виявився стійким і не потік від кількості моїх сліз. Щоправда, очі та губи червоні. По них нескладно здогадатися, що я щойно плакала. 

— Ти маєш зробити все, щоб той чоловік залишився задоволеним, якщо хочеш вижити. 

З автомобіля я виходила на тремтячих ногах. Я була наскільки зосереджена на власному хвилюванні, що не одразу помітила перед собою будинок з величезними панорамними вікнами. Можна було б захопитися розкошами, що відкривалися погляду, та участь, яка на мене чекала, не дозволяла думати про щось інше. 

Мене привезли в лігво одного з найнебезпечніших чоловіків Флориди. 

Я його подарунок.

Цієї ночі він у змозі робити зі мною все, що захоче. 

— Передайте Асмодею, що його гостя прибула. 

Двоє охоронців з автоматами на плечі зневажливо поглянули на мене. Тільки від одного погляду стало ніяково. Але коли один з них вирішив перевірити чи немає біля мене зброї, мені стало зле. Боюся уявити свої відчуття, коли до мене почне торкатися їхній бос. 

— До Боса привезли повію, — сказав один з них у рацію. 

— Проведіть її до кабінету, — пролунало у відповідь. 

Ось і все, назад дороги немає. 

— Слухай уважно нас кралю, один хибний крок і станеш кормом для улюбленців господаря. Зрозуміла? 

— З-зрозуміла.

Дорога до кабінету здавалася вічністю. Мене ніби справді вели до пекла, бо вартувало тільки переступити поріг дому, як я відчула жар, що прилив до тіла. Напевно, це викид адреналіну в кров, бо як по-іншому пояснити моє божевільне серцебиття?

А що буде, коли ми зустрінемося з тим чоловіком? 

Відповідь на це питання була майже в мене, бо шлях до кабінету закінчився тоді, коли ми з охоронцем постали перед масивними дубовими дверима. Тривога в мені наросла, я ж була перед неминучим. 

Якихось кілька тижнів моє життя здавалося цілком нормальним. Я відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя з надією, що нарешті зможу покинути стіни інтернату і почати нормальне життя. Але помилилася.

Доля мене ненавидить з народження. Спочатку вона зробила так, щоб рідна мати позбулася мене. Зараз же я змушена стати іграшкою для Диявола. І я не розумію чим завинила перед нею? За що мені стільки випробувань? Чому все так несправедливо? 

Що б я там не думала, всі запитання були риторичними. Та й відповіді на них мені зараз не допоможуть. Бо охоронець тягнеться до дерева. Один стук у двері й вони повільно починають переді мною відчинятися. 

Мені доводиться тільки заплющити очі та ступити вперед.

Які б там не були вищі сили, благаю, врятуйте мене...