Іванна Желізна - Подарована Асмодею, Іванна Желізна

Розділ 2/Асмодей

Двері відчиняються навстіж і переді мною постає юне створіння. Джейкоб справді не збрехав. Мені потрібно кинути тільки один погляд, щоб зрозуміти, що ця дівчина випромінює ніжність та невинність. 

— Підійди до мене, — командую я. 

Дівча ніби сліпе кошеня починає несміло ступати уперед. Її очі міцно заплющенні, а руки тремтять від страху. Я вперше бачу подібну реакцію від повії з борделю. Зазвичай, вони набагато впевненіше себе ведуть. Невже вона так сильно вжилася в образ?

— Ближче підійди. 

Так-так, що я бачу… Мініатюрна шатенка одягнена у легку напівпрозору сукню з мереживом. Її бліда шкіра з розсипом родимок покрита сиротами, а груди надто швидко здіймаються. Здається, це юне дівча справді налякане. 

Перша моя думка про те, чи вона взагалі повнолітня. Бо вартує зачепитися поглядом за пухкі губи та привабливі риси обличчя, як я починаю в цьому сумніватися. Навіть з макіяжем я не можу дати дівчині більше ніж 18 років. Надто вона крихітна та витончена в порівнянні зі мною. 

— Я відчуваю твоє гучне серцебиття навіть на відстані витягнутої руки. Невже так боїшся? — А у відповідь тиша і заплющенні очі. Доводиться брати ініціативу у свої руки та скоротити відстань. 

Шатенка здригається, коли відчуває мене ближче. У нас різниця в рості майже на цілу голову, а тому, щоб вдихнути легкий квітковий аромат з гарної шийки, доводиться нагнутися. 

Гучний вдих і юне тіло здригається. Я бачу, що дівчина хоче відступити від мене, але не даю їй цього зробити. Натомість моя рука лягає на її талію, щоб показати хто керує цим вечором. 

— Поглянь на мене. 

На наказ жодної реакції. Вільною рукою я беру підборіддя дівчини й змушую її високо задерти голову. Я звик отримувати те, що хочу. Звик, що мої веління беззаперечно виконуються. 

— Тобі краще не дратувати мене, маленька. Розплющ очі!

Цього разу мене слухаються. Дівча розплющує очі і я бачу пелену зі сліз. Але вони мене не відштовхують. Навпаки, я бачу в них щось прекрасне. І вартує тільки першій сльозі доріжкою потекти по щоці, як проводжу по ній двома пальцями. 

Важке зітхання зривається з губ схожих на бантик. Один тільки дотик, а юне створіння ще більше починає тремтіти у моїх руках. Вона схожа на наляканого звіра, який опинився в лапах небезпечного хижака. І я є таким. 

Один невірний рух і її може чекати смерть, — шепоче Морок у моє вухо. Та тільки я його не слухаюсь. Куди цікавіше відчувати як тріпоче чуже серце. Мені здається, що от-от і воно вилетить з її грудей. 

— Ти боїшся мене, маленька? — відповідь і так очевидна, але мені хочеться почути голосочок цього дівча. Щось мені здається, що він має бути янгольським. 

Та у відповідь тиша. Так не піде. 

Я роблю різкий рух, щоб мати змогу помінятися з дівчиною місцями й притиснути її до столу, на який нещодавно я опирався сідницями. Вона тільки тихо охкає і ніби намагається стиснутися в маленький клубочок. Мене це дратує і водночас розчулює. 

Одна моя рука на талії, інша легко стискає лебедину шийку. У дівчини розширюються зіниці від цієї дії. Щоправда, це відбувається від страху, а не від збудження. Тому я вирішую перестати її лякати й спустити руку нижче. Акуратні груди так і манять мене, щоб я до них доторкнувся. Та це на десерт. 

Зараз я торкаюся гострих ключиць кінчиками пальців і думаю про те, щоб під ранок на юному створінні не залишиться живого місця. Демон в мені кричить про те, щоб я затаврував ніжну шкіру своїми мітками та укусами. Всі мають бачити, що цієї ночі дівчина належала тільки мені. 

Голова повільно нахиляється до вигину шиї. Я знову роблю глибокий вдих, після якого вирішую залишити поцілунок за чужим вушком. І знову дівча здригається.

— Мені подобається, що ти чутлива. 

Всередині помалу починає зароджуватися збудження. І це так цікаво. Мене веде від самої дівчини, яка ще нічого не встигла зробити, щоб задовольнити мене. А таке в мене вперше. 

— А мені не подобається, що ви торкаєтеся мене, — я не встигаю навіть осмислити почуте, як відчуваю, що у моє сонячне сплетіння впирається дуло пістолету. 

Хочеться розсміятися на мою необачність. Я ж не сховав зброю, а дівча напевно встигло намацати її на столі. Надто сміливо з її сторони. 

— І що ти зробиш мені за це?

— В-вистрелю? — звучить надто неправдоподібно. 

Наші погляди зустрічаються. В чужих блакитних очах так і читається шалений страх. Навіть зі зброєю в руці ця дівчинка боїться мене. Один тільки зоровий контакт лякає її. Я мовчу про інше. І це викликає у мене подив. 

— То стріляй, — на підтвердження своїх слів я навіть притуляюся до ствола. Тепер тремтяча рука має опору і пістолет в ній виглядає правдоподібніше. 

— Ви розумієте, що загинете? — маленьке, налякане і таке наївне дівча.

— Стріляй! — гарчу я. 

Шатенка здригається від мого голосу і натискає на спусковий гачок. Її тіло напружується, а очі заплющуються в очікуванні гучного пострілу, але натомість у кімнаті лунає мій сміх. 

— Ось тобі мій перший урок, маленька. Однієї самовпевненості мало для успіху. Інколи потрібно бути уважним до деталей. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍