Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Сварка

Вбиті змалечку рефлекси розбудили за пів години до сигналу будильника. Заспані очі впились в позолоченого лелеку, що тримав карниз із балдахіном. Зелена тканина була підібрана, і ранкові промені вільно лягали на розібране ліжко.

Ярослав позіхнув, докладаючи чималих зусиль, аби не закрити очі і не заснути знову, і звівся.

В кімнаті було тихо і ясно. Білі фіранки м’яко підіймались під легкими поривами вітру з відчинених вікон. Свіже осіннє повітря приємно бадьорило, проганяючи липучу втому.

Хлопець ще раз позіхнув і повністю підвівся з ліжка. До приходу Олега залишався час, який можна було використати для легкої ранкової гімнастики. Кілька загальних вправ, і Ярослав відчув себе набагато краще. Не ідеально, але для того, хто спав трохи більше трьох годин – не погано.

– Доброго ранку! – дзвінкий голос Олега долинув з-за дверей, як завжди – енергійний і аж надто бадьорий, хоча ж часу на сон мав не набагато більше ніж Ярослав. А вже за мить сам хлопець увірвався до спальні. З яскравою посмішкою і підозріло сяючими очима: – Ви вже встали? Виспались? Читали ранкові новини? Ще ні?

Ярослав тільки встигнув роздивитись принесений Олегом келих з білувато-сірою рідиною, коли останній вже вручив йому рушника і буквально штовхнув до вбиральні.

– З самого ранку тільки про це і балакають, – продовжив. – Маю підозру, що забагато вигаданого, бо якось слабко віриться, принаймні щоб аж так спалитись, ну це треба постаратись. Чи як?

Олег був непоганим хлопцем. Активний, тямущий та спритний. Він чудово виконував свої обов’язки, і в Ярослава справді не було жодних претензій до свого камердинера. Майже не було.

– О, також завтра в резиденцію повертається княжич Святослав Владиславович. Гадаю, що саме через це насправді збираються посилити охорону, – тепер голос Олега долинав з гардеробної. – Це звісно поки не було оголошено офіційно, але мені по-секрету розповіла Вітана, а вона ніби зустрічається з Києм. Ви цього не чули, якщо що. Вони це приховують. Але Кия шукають саме в спальні Вітани. Але ніхто нічого не знає. Коротше, цей Кий якраз служить в охороні, і їх ще з ночі викликали. Блейзер чи кардиган?

– Блейзер. Стривай, червоний? – Ярослав завмер перед викладеним одягом.

Олег здивовано глянув на речі, на княжича. Знов на речі.

– Взагалі-то це коричневий. А в синьому ви виглядатимете як свіжопіднятий зомбі. Такого зеленкуватого відтінку з червоними очима. Ні, можу ще щось з бежевого підібрати, якраз для малої їдальні. Ідеально впишетесь в інтер’єр. – З гардеробної були витягнуті світлі брюки, які мали той самий колір, що і гардини в малій, сімейній їдальні. – Хоча, після усіх тих дописів, мабуть злитись із інтер’єром не така вже й погана думка? Менше уваги, більше шансів вижити. То ж як бути?

– Про що ти говориш?

– Ну, тікати від проблем це ж не ваш стиль? Тоді однозначно коричневі кольори!

Олег дуже багато говорив, зберігав гіперактивність у свої сімнадцять і цілодобовим позитивом деколи доводив до сказу навіть самого Ярослава. Від звільнення хлопчину вберігали тільки дивовижна відданість і певна шаленість, яка дозволяла княжичу періодично порушувати правила, прикриваючись Олегом. Ну і звичка.

– Зупинись! – вихопив нещасні брюки, над якими роздумував хлопець. – Що за дописи? Про які новини ти казав? На самому початку.

– Не впевнений, що зможу повторити все те, що там надрукували, – Олег одразу підхопився допомагати з сорочкою. – Я залишив газети у вітальні. І… точно! Приніс ліки, спеціально після похмілля. Нічого надважкого. Раджу. Тобто, я їх не пробував, але Олена якось розповідала…

«Про які новини мова?»

Вечірка була галасливою. Але вона була закритою, і він залишив її ще до закінчення. Крім того, в журналістів не було вже так багато часу аби встигнути щось видати у ранковому виданні. Чи це стосовно повернення Святослава?

– Дописи. Це стосовно вечірки? – спробував пересвідчитись.

– Так.

Олег про щось ще говорив, але Ярослав вже йшов до вітальні, застібаючи коричневий блейзер на ходу. В нього були найнеприємніші передчуття. І те, як Олег перестрибував у розмові на інші теми, натякало, що нічого хорошого в новинах про нього не написали. І вартувало готуватись до проблем.

«Я не можу втрапити в халепу зараз. Щоб там не було, це не має вплинути на батьків настрій!»

Газети справді лежали охайною стопкою на чайному столику, безмовно пророкуючи майбутні неприємності. Княжич ж бо ще від дверей побачив величезні заголовки шпальт, доповнені чорно-білими фотографіями сумнівної якості.

Виглядало кепсько. Дуже-дуже кепсько.

Відкладати знайомство з місцевим фольклором сенсу не було. Але й читати все, що про нього встигли надрукувати за дві години, що лишались в журналістів між закінченням вечірки і ранковим випуском, бажання не було також. Ярослав не часто давав приводи розповсюджувати про себе чутки, його поведінка як правило була ідеальна. Тож ті рідкісні моменти, коли він дозволяв собі розслабитись, одразу розписувались, роздувались і перетворювались в щось абсолютно незрозуміле і божевільне. Безглузде до абсурдності. Але населення сприймало, на його превеликий жах.

«Перше кохання княжича – та на що, чи на кого, йдуть наші податки», «Бійка по-королівськи», «Княжич у халепі через дівчину», «Напідпитку чи під кайфом?», «Хто вона?».

– Неймовірно.

– Жовта преса, вона така, – Олег приніс верхній одяг. – З добрих новин – це все нерейтингові видання, які не користуються особливою довірою. Такі собі базарні плітки, почуті кимось, перекручені і подібне. Фотографії нечіткі. І служба безпеки ще з ночі вилучає випадкові записи учасників вечірки. Але останнє я вам не казав, бо звісно нічого такого не знаю.

– Втішив, – видавив з себе із сарказмом.

– Сніданок за десять хвилин.

– Так.

На нього чекала зустріч з батьками. І вони також мали бачити ранкові газети.

– Треба було таки вибрати щось зі світлого? – Олег задумливо, награно прихилив голову, розглядаючи свого роботодавця. – Вас же не приб’ють? Я не можу втратити роботу, мені тут надто подобається. Чесно!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍