Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Бачу, ви не постраждали, Ваша Королівська Вельможносте.

– А мав? – заходити в дім під скануючим поглядом голови служби безпеки було неприємно. – Це через тебе мене повезли до головного входу?

– Третя година ночі. Ви без передбаченої процедурою охорони.

– Я був на вечірці. Про це попереджалось заздалегідь.

– Отже, це був мій прорахунок. Наступного разу час вашого повернення буде узгоджуватись додатково. Як і чисельність вашої охорони, – чоловік посторонився, пропускаючи хлопця перед себе.

– Я це запам’ятаю.

– Викликати вашого лікаря, чи відкласти до ранку? – погляд на годинник був надто явним. Костянтин знущався, при цьому залишаючи на обличчі вираз абсолютного спокою.

– Не треба нікого.

– Справді?

Звуки кроків в порожніх залах лунали особливо гучно, передзвоном повторюючись у голові. Княжич трохи скривився, але продовжив шлях. Хотілось дістатись спальні якомога швидше. І позбутись нарешті Костянтина.

Вартові, що зустрічались на шляху, мовчки віддавали честь, проводжаючи юного княжича очима. Нічній зміні не часто доводилось пересікатись з членами княжої родини, тож Ярослав був упевнений – цей його незапланований променад запам’ятається ними надовго.

Він був старшим сином князя Великої Русі Владислава Ростиславовича і першим в черзі на Київський престол. Представник однієї з найстаріших європейських династій, спадкоємець сильної і достатньо могутньої держави, яка простягалась від берегів Чорного моря до берегів моря Балтійського, від Сяну до Дону. Було б чим хизуватись, якби це не накладало цілу кіпу обов’язків та обмежень.

– В такому разі, добраніч, Ваша Королівська Вельможносте, – Костянтин зупинився в кількох метрах від потрібних дверей, коротко вклонився і рушив назад.

– І вам, капітане, – Ярослав проводив Костянтина очима і врешті ввійшов до своєї кімнати, однієї з кількох, відведених під його потреби.

Олег вже чекав усередині. Сонний, та все ж дратуюче енергійний.

– Гарно провели час? – хлопчина спритно стягнув з княжича піджак і підхопив скинуті туфлі.

Ярослав хмикнув, розстібуючи сорочку. В голові стало трохи менше дзвеніти, але натомість повернулась втома. Варто було визнати хоча б для себе – на вечірці він затримався.

– Схоже, дізнаюсь про все завтра? – Олег нахилив голову вбік. – Мені відкрити вікно? Зі свіжим повітрям вам має стати легше.

Ярослав завмер на мить, прислухаючись до себе. В голові гуділо вже не так сильно, проте його добряче хитало, в роті відчувався неприємний присмак чогось, що зовсім не хотілось ідентифікувати. Та й в кімнаті видавалось задушно.

– Так. І принеси холодної води.

– Глек вже стоїть біля вашого ліжка. І ще кілька пляшок мінеральної води у відерці з льодом на столі, – посміхнувся. – Також раджу холодний душ. – В погляді промайнула стурбованість: Вам допомогти?

Тепер посміхався Ярослав. Серйозно, він же не мала дитина?

– Олег, все не настільки погано, аби я не міг впоратись самостійно.

– Звісно.

– Що?

– Нічого, – хлопчина промайнув повз. – Як скаже мій пан. – І одразу, із надто вдаваною турботою: – Знайдете дорогу до душу?

– Йди звідси! – зі словами в Олега полетіла зім’ята сорочка.

– Залюбки, – посміхнувся у відповідь.

– Негайно!