Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Що?! Зникни!

«Роботу він втратити боїться!» – посміхнувся.

Попри очікування, сніданок пройшов у спокійному руслі. Мати розпитувала про навчання в університеті і плани на майбутню спеціалізацію. Батько вивчав доставлені вранці документи, коментуючи їх для секретаря, що стояв за його спиною. Любозар мовчки контролював подачу страв, а Костянтин тихо перемовлявся з ранковою зміною.

Ярослав навіть почав розслаблятись, коли князь підвівся з-за столу, відкладаючи прибори:

– Ярослав. Чекаю на тебе в кабінеті.

– Так, батьку. – Настрій стрімко впав.

Робочий кабінет князя був виконаний в брунатних кольорах. Паркет з червоного дерева, темно-коричневий бархат гардин, дерев’яні панелі з різьбленням, у вигляді рослин, темна шкіра та позолота декоративних елементів. Праворуч від дверей перед мармуровим каміном розмістилась пара крісел з низьким чайним столиком між ними. Навпроти – масивний робочий стіл і не менш масивне крісло з прямою жорсткою спинкою. Далі, всю ліву стіну займали високі дерев’яні стелажі, заповнені книгами та папками з документами, між якими на дерев’яній панелі була висічена стилізована карта Київської Русі. Непомітна, якщо стояти на вході до кабінету, вона одразу притягувала погляд, варто було лише зробити крок усередину. Об’ємна, витончено точна і майстерно вирізана. Без жодних додаткових прикрас чи оздоблення. Карта вражала своєю лаконічною простотою, і тому тривалий вже час лишалась єдиною, однак незаперечною прикрасою кабінету.

– Ярослав?

Князь стояв перед робочим столом, пильно слідкуючи за сином та спадкоємцем, допоки останній вагався у дверях.

– Так, батьку, – зайшов. Незважаючи на те, що в кабінеті Ярослав бував не часто, все в ньому видавалось знайомим. Ті самі крісла на тих самих місцях, той самий стіл і полиці з книгами, розставленими в алфавітному порядку. Приспущені гардини затуляли сонячне світло, через що в приміщені панувала тінява. Напрочуд комфортна на відміну від піднятої батьком теми.

– Поясни мені це, – рука князя лягла на стопку вже знайомих газет. Вони рівненько лежали на столі, поряд із робочими документами.

– Це? – Батько ж не очікує, що я буду якось те виправдовувати? Там же відверта маячня надрукована! – Гадаю, в них вже були заздалегідь підготовлені тексти, – знизив плечима. І з усіх сил утримуючи невимушений вигляд. – Радше навіть вигадані, бо…

– Текст? Ярослав, мене найменше турбує текст, надрукований в цих газетах. Компетенція бульварної преси низька, і їх дописи ніколи не набували серйозного значення чи вмісту. Мене хвилює, що для всього цього, – князь підібрав газету, другу, розкриваючи шпальти, – з’явилися якісь реальні підстави. Твоя присутність, як і твоя участь в означених подіях, – останній екземпляр жовтої преси впав на стіл, – очевидна і доведена.

– Звичайна маніпуляція, – хитнув головою. Та перш ніж встигнув продовжити, його перебили.

– Твоя поведінка, Ярослав, має відповідати твоєму положенню, – холодне. – Ти – княжич Київської Русі. Мій спадкоємець, наступник. І я щиро здивований тим, що маю знову тобі це пояснювати.

«Неймовірно, мені справді треба доводити, що я ні з ким не бився? Ще й за якусь дівчину! І кому? Батькові?»

– Знову? – це було не чесним зауваженням. – Не кажіть так, ніби я постійно створюю проблеми! – Він з дитинства жив під пильним поглядом журналістів, медійників та папараці. За ним слідкували. Спостерігали за кожним кроком, коментували кожну помилку, огріх. Тож він вчився бути ідеальним. Кращий в навчанні, спорті, уважний, ввічливий, спокійний. Мабуть єдиний із публічних осіб держави, про кого не писали весь час сумнівні статті. Чи це він собі сам надумав? – Моя поведінка – зразкова! Коли в останній раз преса вигадувала щось таке про мене? Рік тому? Два?

В грудях скрутилась образа, і йому стало важче контролювати слова. Звісно він очікував на певну прочуханку… але ж без…

– Вигадки? Автомобільна аварія за твоєї участі і збита людина – це також вигадана історія?

Ярослав здригнувся. Що?

– Не залежно від того, що і як було подано, факти лишаються незмінними. Твоя участь. Твоя причетність. Твоє ім’я, яке тягне за собою імена всього нашого роду.

«З чого він пригадує ту аварію?»

– Це була випадковість! Вам три незалежних організації це підтвердили. Автомобіль був несправним. Велосипедист порушив правила, а не я. За тих умов ніхто б не справився з керуванням і не попередив би зіткнення!

Це було запевняння для себе. Єдиний раз, коли він сів за кермо поза межами майданчику для тренувань. Не сам, з сестрою, яка мала права і неабиякий досвід водіння. Єдиний раз, коли він самостійно виїхав на дорогу, в часи найменшого трафіку. Він ще не відчував себе впевнено за кермом і бажав отримати більше практичних навичок в реальних умовах. Єдиний і останній раз, який закінчився наїздом на велосипедиста. Чоловік майже не постраждав. Вивихнуту ногу лікували в кращій клініці столиці. Ще й компенсацію виплатили. А от сам Ярослав так і не оговтався від шоку і переляку, якого тоді зазнав.

– Вам насправді байдуже на факти. Хіба ні? – пробурмотів. Він ніколи і ні з ким не оговорював ту подію. Газетні шпальти видали більш ніж достатньо інформації, і в нього не лишилось жодного бажання додавати ще більше подробиць та тем для охочого до бруду натовпу.

Навіщо взагалі пригадувати ту аварію?

– Ярослав, – застережливо, але хлопця вже понесло.

– Я лише затримався на вечірці, влаштованій одногрупниками. Це останній рік нашого сумісного навчання. І особисто я не бачу жодних причин, чому саме мені має бути заборонено проводити вільний від навчання час з друзями і знайомими. – Правда була в тому, що він навіть не міг назвати тих людей друзями. В нього просто не вистачало часу на дружбу. – Чи була там бійка? Так. Чи я приймав в ній участь? Ні. Я уявлення не маю, за яку дівчину йде мова в тих дописах, хто і що курив. Але, якщо ви настільки не довіряєте власному сину, і задля спокою громадськості, ви звісно можете запросити лабораторію для взяття моїх зразків для аналізу. Це ж вже не вперше. Чи не так?