Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

— Я нічого не розповідала, вона сама десь довідалась. Я так і знала, що вона довідається.

— Неприємна історія. Вона захопилася їхнім сином.

— От мала хитруха!— прошепотіла Вініфред.— Вона намагалася замилити мені очі. Що ж тепер робити, Сомсе?

— Це залежатиме від обставин.

Вони мовчки йшли далі в густому натовпі.

— Атож,— раптом озвалася Вініфред,— здається, це сама доля. Але ж це так не по-сучасному. Поглянь! Джордж і Юстас.

Перед ними спинилася висока опасиста фігура Джорджа Форсайта.

— Добридень, Сомсе,— сказав він.— Я щойно зустрів Профона з твоєю дружиною. Ти наздоженеш їх, якщо підеш трохи швидше. Ти навідувався до нашого Тімоті?

Сомс кивнув головою, і потік людей розлучив їх.

— Мені завжди подобався наш Джордж,— сказала Вініфред.— Він такий смішний.

— А мені він ніколи не подобався,— відповів Сомс.— Де ти сидиш? Я піду до своїх. Можливо, Флер уже вернулась.

Провівши Вініфред на її місце, він пішов на своє і сидів, неуважно стежачи за маленькими білими постатями, що бігали по полю, чуючи стукіт биток, схвальні вигуки то одних, то других уболівальників. Ані Флер, ані Аннет! Чого ще можна сподіватися від сучасних жінок! Вони дістали право голосу, домоглися «емансипації»— і яка ж із неї користь? Отже, Вініфред ладна вернути минуле і помиритися з Дарті? Вернути минуле сидіти тут, як він сидів вісімдесят третього і вісімдесят четвертого року, до того, як переконався, що його шлюб з Айріні зазнав катастрофи, до того як її неприязнь до нього стала така очевидна, що він, попри всі свої зусилля, не міг не помічати цього. Досить було йому побачити її поруч із тим чоловіком, і його знову заполонили спогади Навіть тепер він не міг зрозуміти, чому вона була така непіддатлива. Вона могла любити інших чоловіків; це було їй властиво. А йому, єдиному чоловікові, якого їй слід було любити, вона відмовилася віддати своє серце. Коли він пригадував минуле, у нього з'являлася фантастична думка, що сучасне послаблення шлюбних зв'язків — хоч їхні форми й закони не змінилися відтоді, як він одружився уперше,— що ця сучасна розгнузданість бере свій початок від бунту Айріні, фантастична думка, що розпад пішов від Айріні і так підточив усяке добропорядне власництво, що воно, коли ще й не розсипалося на порох, то от-от розсиплеться. Все лихо від неї! А тепер ось маєш! Домашнє вогнище! Як можна мати домашнє вогнище без права володіти одне одним? Звичайно, у нього самого ніколи не було справжнього домашнього вогнища. Але хіба це його вина? Він щиро бажав його мати І ось винагорода йому — ті двоє, що сидять на трибуні, і ця історія з Флер!

І, охоплений почуттям самотності, він подумав. «Не буду їх довше ждати. Дорогу до готелю знайдуть і самі, як захочуть вернутися» Гукнувши за воротами таксі, він сказав:

— Відвезіть мене на Бейзвотер-род.

Старі тітки ніколи його не підводили. Для них він завжди був бажаний гість. Хоч їх уже немає, проте залишився Тімоті!

Смізер саме стояла у відчинених дверях.

— Містер Сомс! А я оце вийшла подихати свіжим повітрям. Куховарка буде така рада.

— Як здоров'я містера Тімоті?

— Останні кілька днів він наче сам не свій, сер; дуже багато розмовляє. Оце й сьогодні вранці каже: «Мій брат Джеймс дуже постарів». Пам'ять у нього нікудишня, містере Сомсе, от він і говорить про своїх братів. Непокоїться за їхні вклади. Днями він сказав: «Мій брат Джоліон нехтує консолями». Його це, видно, дуже тривожить. Заходьте, містере Сомсе, заходьте. Так приємно вас бачити.

— Гаразд,— сказав Сомс,— зайду на хвилинку.

— Еге ж,— торохтіла Смізер у холі, де повітря було дивовижно свіже, як і надворі,— цього тижня ми не дуже ним задоволені. Обідаючи, він завжди мав звичку залишати ласі шматочки на кінець, а оце з понеділка він з'їдає їх першими. Може, ви помічали, містере Сомсе, що собака спочатку з'їдає м'ясо. Ми завжди вважали доброю ознакою, що містер Тімоті у своєму віці лишає найсмачніше на закуску, але тепер він став дуже нестриманий; і, звичайно, решта страви лишається. Лікар не надає цьому особливого значення, але річ у тім...— Смізер похитала головою.— Річ у тім, що містер Тімоті, видно, поспішає з'їсти смачні шматки спочатку, побоюючись, що потім не встигне. Нас непокоїть це, а також і те, що він став балакучий.

— Може, він казав щось важливе?

— На жаль, я повинна сказати, містере Сомсе, що містер Тімоті втратив інтерес до свого заповіту. Він його просто дратує, і це дивно: адже стільки років містер Тімоті кожнісінького ранку діставав свій заповіт із схованки. Днями він сказав: «Їм потрібні мої гроші». Я так розхвилювалася, бо ж, як і сказала йому, ніхто не сподівається на його гроші. А жаль, що він у своєму віці думає про гроші. Я набралася духу і кажу йому: «Знаєте, містере Тімоті, моя люба хазяйку— тобто міс Форсайт, містере Сомсе, міс Енн, яка мене навчила всього,— вона ніколи не думала про гроші,— кажу я,— найголовніше для неї було добре ім'я». Він подивився на мене так дивно, що й висловити не можу, а тоді й каже сухо: «Моє добре ім'я не потрібне нікому». Подумати тільки, таке сказав! Але часом він говорить і цілком розумні речі.

Сомс, що саме розглядав давню гравюру біля вішалки для капелюхів і думав: «Цінна річ!»— промовив:

— Я піду нагору, Смізер, провідаю його.

— З ним куховарка,— відповіла Смізер із свого корсета,— вона буде рада вас бачити.

Сомс поволі рушив сходами, думаючи: «Я б не хотів дожити до такого віку».

На другому поверсі він зупинився і постукав. Двері відчинились, і він побачив просту кругловиду жінку років шістдесяти.