Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

— Містер Сомс!— сказала вона.— Це ви, містере Сомсе!

Сомс кивнув головою.

— Атож, це я.

І зайшов до кімнати.

Тімоті сидів у ліжку, підпертий подушками, руки його були складені на грудях, а очі дивилися на стелю, де застигла догори лапками муха. Сомс стояв у ногах постелі обличчям до старого.

— Дядечку Тімоті,— сказав він, підвищивши голос.— Дядечку Тімоті!

Очі Тімоті відірвались від мухи і втупилися в гостя. Сомс побачив, як його блідий язик облизав потемнілі губи.

— Дядечку Тімоті,— повторив він,— чи можу я що-небудь зробити для вас? Може, ви хочете що-небудь сказати?

— Ха!— озвався Тімоті.

— Я прийшов провідати вас і подивитися, чи все тут гаразд.

Тімоті кивнув головою. Він, очевидно, намагався призвичаїтись до цієї несподіваної появи.

— У вас є все, що вам треба?

— Ні,— сказав Тімоті.

— Може, вам що-небудь дістати?

— Ні,— сказав Тімоті.

— Я Сомс, ви ж мене знаєте. Ваш племінник Сомс Форсайт. Син вашого брата Джеймса.

Тімоті кивнув головою.

— Я б з радістю зробив для вас усе, що можу.

Тімоті поманив його пальцем. Сомс підійшов до старого.

— Ти,— сказав Тімоті глухим від старості голосом,— ти перекажи їм усім від мене, перекажи їм усім,— і його палець постукав Сомса по рукаву,— нехай тримаються, нехай тримаються. Консолі йдуть угору.— І він тричі кивнув головою.

— Гаразд,— сказав Сомс,— я неодмінно перекажу.

— Так,— мовив Тімоті й, знову утупившись у стелю, додав:— Муха.

Дивно розчулений Сомс поглянув на приємне повне обличчя куховарки, все в зморшках від гарячої плити.

— Тепер йому полегшає на душі, сер,— сказала вона.

Тімоті щось пробурмотів, але він явно розмовляв сам із собою, і Сомс з куховаркою вийшли.

— Мені так хотілося б приготувати для вас рожевий крем, містере Сомсе, як колись, у давні часи; пригадую, ви так його любили. Бувайте здорові, сер! Приємно було вас бачити.

— Бережіть його, він таки дуже старий.

І, потиснувши її зів'ялу руку, він пішов униз. Смізер усе ще стояла на порозі — дихала свіжим повітрям.

— Якої ви про нього думки, містере Сомсе?

— Гм,— озвався Сомс.— Він уже відійшов від цього світу.

— Атож,— погодилась Смізер,— я знала, що ви так подумаєте, прийшовши з вулиці і поглянувши на нього свіжим оком.

— Смізер,— сказав Сомс,— ми всі ваші боржники.

— Та що ви, містере Сомсе, не кажіть такого! Мені приємно з ним — він чудова людина.

— Ну, до побачення,— кинув Сомс і сів у таксі.

«Ідуть угору,— думав він.— Ідуть угору».

Приїхавши в свій готель на Найтсбрідж, він зайшов у вітальню й подзвонив, щоб принесли чаю. Ні дружини, ні дочки ще не було. І знов його охопило почуття самотності. Ох, ці готелі! Які вони тепер страхітливо величезні! Він пригадує часи, коли найбільшим в Лондоні були готелі Лонга, Брауна, Морлі та готель «Тевісток», і люди хитали головою, коли йшлося про Ленгхем і Гранд-готель. Готелі й клуби, клуби й готелі, тепер їм кінця немає! І Сомс, який щойно спостерігав на стадіоні «Лорд» дивовижну живучість традицій, поринув у роздуми про те, які зміни відбулися в Лондоні, де він народився шістдесят п'ять років тому. Чи йдуть консолі вгору чи ні, а Лондон став величезним нагромадженням власності. В усьому світі ніде немає стільки власності, хіба що в Нью-Йорку! Тепер у газетах чимало істеричного галасу, але кожен, хто, як оце він, пам'ятає, який був Лондон шістдесят років тому, і бачить його нині, розуміє плодючість і гнучкість багатства. Треба тільки зберігати самовладання і невтомно діяти. Та що там казати! Він пам'ятає вимощені нетесаним камінням вулиці й смердючу солому під ногами в кебі. А старий Тімоті — чого б він тільки не розповів, якби зберіг свою пам'ять! Скрізь безладдя, люди спантеличені, метушаться, але тут — Лондон, Темза, навколо — Британська імперія, а далі — край землі. «Консолі йдуть угору!» Нема чого дивуватися. Все залежить від породи. І все, що в Сомсі було від бульдога, на мить відбилося в його очах, поки їхню увагу не привернув невеличкий вікторіанський естамп на стіні. Готель придбав три дюжини таких естампів. От старі гравюри — сцени полювання або «Кар'єра гульвіси» в старих заїздах — на них приємно було подивитися, але оці сентиментальні дурниці... Ех, вікторіанська доба минула! «Перекажи їм, нехай тримаються!»—сказав старий Тімоті. Але за що триматися в цьому сучасному стовпотворінні «демократичних принципів»? Адже тепер під загрозою навіть приватна власність! І від думки, що приватну власність можуть скасувати, Сомс відставив чашку з недопитим чаєм і підійшов до вікна. Що, як природою можна буде володіти не більше, ніж ота юрба володіє квітами, деревами й ставками Гайд-парку?! Ні, ні! Приватна власність лежить в основі всього, чим варто володіти. Просто світ трохи очманів, як часом чманіють при повному місяці собаки і починають полювати серед ночі на кроликів. Але світ, як і собака, знає, де смачно годують і м'яко стелять, і він напевно вернеться до своєї найзатишнішої домівки — до приватної власності. Світ тимчасово здитинів, як старий Тімоті, і починає з ласого шматка!

Він почув за спиною кроки і побачив, що прийшла дружина з дочкою.

— Нарешті повернулися!—сказав він.

Флер не відповіла; вона трохи постояла, дивлячись на нього й на матір, потім пішла в свою спальню. Аннет налила собі чашку чаю.

— Я їду в Париж, Сомсе,