Олександр Васильович Вітров - На скрижалях історії

Книга «На скрижалях історії» присвячена 100-річчю подій Української революції 1917-1921 років.
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.

Вєтров Олександр. На скрижалях історії

Є боротьба за долю України,

все решта — то велике мискоборство.

Ліна Костенко * * *

Основу історичного документального роману «На скрижалях історії» склали: досі невідомі широкому загалу рукописи, записи-спогади, щоденники, нотатки (1958-1962 рр.) жителя с. Вербівки, Кам'янського p-ну Черкаської області Харченка Івана Борисовича (збережені його онуком жителем с. Телепине Борисенком Борисом Миколайовичем), маловідомі щоденники і спогади Маріанни Давидової — дружини останнього власника Кам'янки поміщика Лева Олексійовича Давидова [Давидова М. Каменка. Дневник (Репринтне видання без вихідних даних). — Фонди КДІКЗ (інв. № 3097 н/д). — 258 с.], архівні документи періоду Української революції 1917-1921 рр., публікації в періодиці того періоду, записи кількох поколінь місцевих краєзнавців, спогади розкуркулених і репресованих радянською владою, документи з приватного архіву та багаторічні авторські студії і польові дослідження почесного краєзнавця України Вєтрова Олександра Васильовича.

З рецензії В. М. Лазуренка, доктора історичних наук, професора, проректора з гуманітарно-виховних питань Черкаського державного технологічного університету, академіка Академії наук вищої освіти України. Слово крізь роки

Олександр Вєтров написав і видав в одному томі фактично три книжки. Перша частина його роману — ностальгічна, бо описує українське село, патріархальна сутність якого була безповоротно знищена більшовиками. Друга частина — історична, третя — трагічна. Разом вони творять одне ціле, вкрай важливе у наші буремні часи, коли столичні дослідники відроджують справжню історію України, але не завжди мають час на дослідження подій у провінції, у далеких селах і містечках.

Коли я почав читати книжку, то був зворушений обізнаністю автора з далеким у часі життям села, по-доброму позаздрив його мові, такій багатій на побутові визначення, ніби сільський дядько з минулого вів розповідь про життя своєї рідні, про чумакування та інші призабуті подробиці. Зустрів на сторінках знайоме прізвище — полковниці Олени Стааль, бо не раз зупинявся біля могили родини барона фон Стааля у селі Михайлівці (колишніх Прусах) і чув розповіді про те, що то були добрі пани-господарі.

Історична частина роману значно наблизила загальноукраїнські події до тієї місцевості, якій присвятив свою книжку автор. Це його велика заслуга і праця, бо треба було перечитати масу архівних матеріалів та газет давнього часу, щоб розповісти читачеві не міфічні вигадки, а гірку правду про криваві дні і ночі Української революції 1918-1921 років. Я вдячний авторові за те, що він не приховує у книжці ті безчинства і жорстокості, до яких вдавалися учасники подій того часу з обох сторін. Я не раз бував у селі Тимошівка біля Кам'янки і бачив у сільських хатах меблі з будинку родини великого польського композитора Кароля Шимановського, які аж ніяк не були подаровані селянам.

Історія сільської родини проходить крізь усі часи і події й завершується у третій частині книги, присвяченій поневірянням ув'язненого селянина Івана Харченка у таборах російської півночі. Дослідники наводять числа жертв більшовицького режиму, але не завжди можуть відтворити ті страждання, яких зазнали ці жертви. Олександр Вєтров описує ті страшні часи день за днем, рік за роком. Далеко не кожен з уцілілих у лещатах терору схильний оповідати про минуле. Моя мама провела 10 років у таборах Сибіру, але дуже неохоче оповідала мені про пережите. Важко це пригадувати, особливо жінці. Тим цінніші свідчення, описані у книжці.

Ми живемо у часі відновлення історичної правди. Книжка О. Вєтрова покликана стати просвітницьким джерелом для української молоді, усе ще мало захищеної від впливу ворожої пропаганди, спрямованої на виправдання більшовицького режиму.

Лев Хмельковський, редактор газети «Свобода», США Частина перша
Розділ І
І

Дід самохіть розповідає внуку про свого батька й діда. На південь від Вербівки, при впадінні струмка Баланди в річку Сухий Ташлик, лежить велике село Баландине, одне з найдавніших у краї. Назва начебто походить від слів «біле дно», тому що як воно, так і околиці мали підґрунтя, що складалося з білої глини, якою забезпечувалися звідси навколишні села [48]. Проживало тут кілька ляшків-панків. Бенкети, полювання, пишні виїзди, щоб показати свій гонор перед сусідами. Така була головна мета їхнього розкішного існування. Ось ізвідси й прийшов у село Вербівку кріпак Тиміш Мовчан із десятирічним сином. Не з власної волі. Місцевий пан виміняв їх на двох мисливських собак. Обидва були задоволені, баландянський ляшок добув собі пару чистокровних хортів, а вербівський виміняв хорошого пасічника. Тимошиха вмерла ще при пологах.

Роса на цвіт, а бджоли на роботу. Тут вони з сином і падкували коло вуликів у лісі за селом. Оселилися в невеликій халупі й жили вдвох. Значні прибутки давала велика пасіка. У доброго пасічника й чоботи з меду, а у вправного шевця й мед із шила. Тож за хорошу роботу пан дав пару невеличких бичків. Їх тут же й випасав у лісі малий Зінько. Згодом кріпак одержав від пана клапоть землі й кругляк бережини, що утворювався крутим завитком річки. Збудував хату, придбав дещо для господарства, оженив сина.

Поки старий батько жив-був, син ходив на Дон — по рибу, і в Крим — по сіль на своїй парі волів. Ще брав панські дві чумачки, інакше той не відпускав чумакувати. А коли Тиміш Мовчан помер, новий уже молодий пан пасіку ліквідував, а натомість збудував винокурню.

Зінько купив у нього хатину далеко за селом, між Вербівкою й Баландиним. Були там уже три оселі, а його четверта. Хутір прозвали Зіньківкою, а та вулиця, де жив із батьком раніше, ще й досі зветься Мовчанівкою.

У нього був син Андрій — єдиний