Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

І в цей момент у голові немов щось клацає. Це не вона інша людина, а я. Вона уявляє на моєму місці Юрку, тому така ніжна, тому так сильно хоче мене. Або ще гірше — вона робить це виключно для того, щоб помститися йому. У будь-якому разі їй плювати не тільки на мене, а й на себе теж, бо гратися зі зв'язуванням не варто нікому. Біль у грудях збільшується, почуття стають сильнішими, вони долають мене. Хочу помститися, шалено хочу зробити їй боляче, але найбільше хочу розірвати цей колючий зв'язок між нами. Досить, тепер точно з мене вистачить Дарини Лютої!

Відсторонився від неї, хоча це було важко в такому збудженому стані. Хотілось плюнути на всі уявні заморочки, і продовжити ще одну її жорстоку гру, але не можу. Я хотів не цього. Тільки в останньому поцілунку я дозволив собі признатись, що хочу, щоб вона кохала мене. Хоча б позаяк свого «Ю-ру», а насправді набагато сильніше, і не через зв'язування.

— Виявляється, ти така легкодоступна, — намагаюся сховати свій біль за маскою покидька, виходить надто добре. Роль лиходія в її історії приклеїлась до мене намертво.

Бачу в її затуманених від бажання очах нерозуміння. На мить не розумію: навіщо взагалі все псую? Ну й начхати, що думає про нього, варто нам переспати й вже ніхто не зможе її в мене забрати. От тільки хочу не цього, я не хочу просто володіти її тілом! Хочу, щоб вона думала лише про мене, хочу, щоб хотіла саме мене, щоб по-справжньому була моєю. Навряд чи це кохання, скоріше якась його збочена форма.

— Усього лише поприставав трохи, і ти вже на все готова. Але так само зовсім не цікаво грати, якщо ти так легко здаєшся.

З її очей котяться сльози, погляд лячно порожній. Усі ці слова всього лише ширма, захист від правди. Я б міг сказати про те, чому насправді хочу зробити їй боляче, але не хочу почути у відповідь, що це правда. Який же все-таки я жалюгідний, але навіщось звинувачую в цьому її.

З кухні виходжу навмисне повільно, чекаю її реакції, та вона нічого не каже окрім здивованого "що". Коридором до дверей мчу вже на всіх парах. Тільки на сходовій клітці дозволяю собі різко видихнути. Вона кричить, як ранений звір, і ніякі двері та стіни не можуть заглушити цього жахливого звуку. Розношу одним ударом перше, що трапляється під руку — двері сусідньої квартири. Я злюсь на себе, настільки що власне нутро готове мене розірвати. Та я все ще головний тут, тому падаю на підлогу і приймаю його подобу. Звіра немає, він в клітці, схований глибше ніж будь-коли раніше. Заглушую звірині інстинкти, звір у люті, ненавидить мене. Проблема в тому, що я теж себе ненавиджу, свої ревнощі і її теж. Тікаю звідти, від Дарини, своїх почуттів до неї, і від самого себе.