Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Розмова, яку я почав тільки щоб не давитись їжею, чи гірше – фантазувати, очікувано не клеїться. Таке враження, що ми нормально просто не можемо розмовляти. Весь час водоспад емоцій, який не так просто стримати, особливо коли вона зрівнює мене з кучерявим.

Дарина завжди була такою жорстокою? Біль від ревнощів лише збільшується, уже не можу дихати. Мені здається, вона побачить, що робить зі мною, тому заплющую очі. Я знаю, що не буду ним, і не хочу бути! Навіщо вона так зі мною? Навіщо? Хто я для неї? Хто вона для мене? Чому навіть із нею мені доводиться грати роль лиходія, яку вона ж мені дала? Відкривши очі, помічаю, як вона різко прибирає руку від мого обличчя. Що хотіла зробити? Хоча це не важливо. Викидаю зламану виделку, апетиту все одно немає, я ситий по горло її словами.

— З чого ти вирішила, що я хочу бути схожим на нього?!

— А що ти тоді робиш? – щиро цікавиться вона, доводячи мене до сказу одною фразою.

— Експериментую, — не втримуюся від сарказму.

Вона справді не розуміє, що я роблю? Про що вона думає, якщо мої знаки уваги сприймає за якесь знущання? Хіба я був із нею такий жорстокий? Хіба це не вона щойно сказала, що мені з  Юрою не зрівнятися?! Чому, до біса, мені ніколи не зрівнятись з ним?! Чим він кращий за мене?! І чому вона взагалі нас порівнює, наче ми якийсь товар в магазині?!

Вона мовчить, що на неї зовсім не схоже. Хочу торкнутися її, хоча б кінчиками пальців, але не дозволяю собі такої примхи. Скажений біль у грудях дедалі більшає з тишею і відсутністю відповіді. Може тому, що відповідь проста, мене це так сильно бісить? Раніше, щоб ляпнути якусь дурість, їй багато часу не треба було. Наша розмова нагадує якусь гру, вона спеціально намагається мене задіти, порівнюючи нас. Наче сама себе намагається запевнити, що коротун кращий за мене. Але, навіщо?

Кожне слово, яке вона говорить про мене, тхне іронією і чимось ще, що не дає прийняти її слова за образу. На оборот, кожна її образа звучить, як похвала, а комплімент - жорстока насмішка.

— Ти сильний, у тебе занадто багато влади. Вона явно тебе по голові не раз ударила, тому ти говориш те, що думаєш, і чужа думка, чужі почуття, тобі по боку. Твоя єдина над ним перевага — ти не брешеш, лиш не договорюєш. А ще ти робиш, а не тільки обіцяєш. Але от недоліків  в тобі так багато, що всі мені не перелічити навіть до ранку, навіть якщо зараз почну. Та хіба це потрібно? Ти їх і так, напевно, знаєш, альфа-козел? Так який сенс порівнювати? І так зрозуміло хто з вас кращий.

Це дурне прізвисько, яке вона мені дала — дратує, її сумнівні компліменти — дратують, навіть поблажлива посмішка дратує. Навмисно дратує. Хапаю її за шию, притискаю до себе за талію. Чому нам обом подобаються ці брудні ігри? Хочу її, вона хоче мене, навряд чи це для когось із нас таємниця. Але не роблю того, що вона хоче, мені набридло робити перший крок самому, набридло бути крайнім і поганим у цих стосунках, якими б вони не були. Мені набридло бути всього лише її іграшкою і гратися з нею. Нехай вона знову, і знову, продовжує їх.

— Хоча ми нікуди не поспішаємо, і кілька недоліків можна одразу назвати: наприклад, надзвичайна жорстокість, — навіть зараз грає, замість того, щоб зробити перший крок.

Дар влаштовує роль жертви, мене ж роль лиходія більше не приваблює. Відпускаю її, мені набридло це все.

— Але найбільше мене бісить те, що ти не знаєш, чого хочеш, — дивиться в очі, напевно, навіть не помічає, скільки образи й надії в її словах.

Дурна, яка ж вона дурна! Та і я хороший, якщо навіть вона помітила, наскільки сильно заплутався. Ось тільки зараз мене схиляє лише в один бік і все, що мене зупиняє — вона сама. Кожне її слово, дурні ігри та порівняння з братом. Вона й сама не знає, чого хоче. Ми одинакові, хоча й здаємось такими різними, на перший погляд.

— А ти хочеш, щоб я хотів тебе? — проводжу рукою по її спині, лащиться як кішка. Кумедна реакція, якщо враховувати, який холодний вираз обличчя на її мосці.

— А ти хочеш, щоб я хотіла тебе? — навіть очевидну відповідь на моє запитання не може дати. — Бачиш, ти не брешеш, лише ухиляєшся від відповіді.

 Її дитяча поведінка вже зводить з розуму. Заплющую очі й гарчу, не цього я хочу. Не чергової гри! Мені набридло грати!

— Ну що, тобі подобається, коли я поводжуся так? Думаєш, мені сподобалося, коли ти став поводитися по-іншому? Не плутай мене і мої почуття. Ненавидіти тебе набагато простіше, ніж любити.

Опускає голову, притискається чолом до моїх грудей, наче втративши рівновагу тільки від цих слів. Посміхаюся, але посмішка тане від власної злості. Хочу вдарити її, зробити боляче хоч на крапельку від того, що вона зробила мені. Та рука не підіймається, наче щоб Дар не сказала, чи зробила, вона під захистом чи то звіря, чи то зв'язування. Опускаю плечі, руки тремтять від напруги. Весь цей час, вона порівняла мене з ним, тільки для того, щоб зробити боляче. Знущається, тикає, як червону ганчірку для бика. Ненавидіти простіше? Так, простіше! Хочу ненавидіти! Хочу горіти від бажання вбити її власними руками! Та чи зможу знову? Особливо після того, як прокинувся з думкою тільки б вона була ціла.

Відступає на крок, на мене не дивиться. Та я й сам не хочу, щоб бачила, що її їдкі слова влучили прямо в ціль.

— Не знаю, навіщо ти все це затіяв, просто припини. Не обманюй мене так.