Карл Раймунд Поппер - Відкрите суспільство та його вороги

мою думку, має дуже важливе значення для оцінки соціальної ситуації нашого часу — ситуації, на яку значною мірою впливає занепад авторитарної релігії. Цей занепад призвів до поширення релятивізму і нігілізму, до занепаду будь-якої віри, навіть віри в людський розум, а отже, нас — у самих себе.

Одначе наведені тут аргументи показують, що нема ніяких підстав для такою мірою безнадійних висновків. Релятивістські й нігілістські (та й навіть «екзістенціалістські») докази спираються на помилкові розмірковування. Тим самим вони засвідчують, між іншим, що всі ці філософські напрямки насправді визнають розум, але нездатні належно його застосувати. Використовуючи їхню власну термінологію, можна сказати, що їм не вдалося зрозуміти «людську ситуацію», і, зокрема, здатність людини до зросту — інтелектуального і морального.

Як вражаючу ілюстрацію до такого непорозуміння — безнадійних висновків, зроблених з недостатнього розуміння епістемологічної ситуації — я наведу фрагмент з «Несвоєчасних думок» («Tracts Against the Times» Hiцше з розділу 3 його есе про Шопенгауера).

Така була перша небезпека, в тіні якої зростав Шопенгауер: самотність. Другою була: відчай знайти істину. Ця небезпека постійно супроводжує кожного мислителя, який виходить з кантівської філософії, якщо тільки він цілісна й активна особистість, здатна і страждати, і жадати, а не просто дерентливнй механізм, така собі мислячо-обчислювальна машина... Хоч скрізь можна прочитати, що (завдяки Кантові)... революція спалахнула на всіх теренах духовного життя, я, однак, не можу цьому повірити... Та щойно Кант почне одного дня впливати ширше, ми побачимо, що цей вплив набуде форм повзучого і деструктивного скептицизму і релятивізму; і лише у найактивніших і найблагородніших з умів... замість цього досвіду буде глибоке емоційне потрясіння і відчай в істині, що його відчув, наприклад, Генріх фон Клейст... «Нещодавно,— писав він у своєму зворушливому стилі,— я познайомився з філософією Канта і мушу повідомити тобі одну думку, про яку не треба боятися, що вона вразить тебе так само глибоко і боляче, як мене. Ми не можемо вирішити, чи те, що ми звемо істиною, насправді істина, чи просто видасться нам такою. Якщо правда останнє, то вся істина, якої ми досягаємо, обернеться в ніщо після нашої смерті, й усі наші зусилля створити й набути дещо, що пережило б нас, марні. Якщо вістря цієї думки не проткне твого серця, не смійся над тим, хто почувається пораненим у саму душу. Моя найвища, моя єдина мета впала, а іншої в мене не лишилося».

Я згоден з Ніцше, що слова Клейста зворушливі, і згоден, що Клейстове прочитання кантівського вчення про те, що неможливо досягти знання речей у собі, досить щире, хоч і суперечить власне намірам Канта, адже Кант вірив у можливості науки й можливості відкриття істини. (І лише необхідність пояснення парадокса існування апріорного природознавства призвела Канта до прийняття того суб'єктивізму, що його Клейст правильно знайшов вражаючим.) До того ж, відчай Клейста був, принаймні почасти, наслідком розчарування від усвідомлення краху надоптимістичної віри в простий критерій істини (такий як самоочевидність). Одначе яким би не було походження цього філософського відчаю, він не є обов'язковим. Хоч істина і не самовиявляється (як гадали послідовники Декарта й Бекона), хоча достовірність може бути недосяжною, становище людини стосовно знання далеко не безнадійне. Навпаки, обнадійливе: ми існуємо і маємо перед собою надзвичайно важке завдання — пізнати прекрасний світ, у якому живемо, і самих себе; і хоча ми здатні помилятися, одначе несподівано знаходимо, що наші сили пізнання майже адекватні цьому завданню — це більше того, про що ми могли б мріяти в наших найнестриманіших мріяннях. Ми насправді вчимося на наших помилках, шляхом проб і помилок. І водночас ми дізнаємося, як мало ми знаємо — це нагадує сходження на гору, коли кожен крок до вершини відкриває нову перспективу в невідоме, коли розкриваються нові світи, про існування яких ми нічого не знали, починаючи сходження.

Таким чином, ми можемо вчитися і зростати в знаннях, навіть якщо неспроможні пізнати, тобто знати напевно. Оскільки ми можемо вчитися, то нема підстав для відчаю розуму: а оскільки ми ніколи не можемо нічого пізнати, то нема підґрунтя для самозадоволення або зарозумілості щодо зростання нашого знання.

Можуть зауважити, що цей новий шлях пізнання надто абстрактний і надто ускладнений для того, щоб відшкодувати втрату авторитарної релігії. Можливо, що це й справедливо. Але ми не повинні недооцінювати силу інтелекту та інтелектуалів. Саме інтелектуали — «торговці держаними ідеями», як називає їх Ф. Хаєк — розповсюджували релятивізм, нігілізм та інтелектуальний відчай. То чому б деяким інтелектуалам — більш просвіченим — не мати, кінець кінцем, успіху в поширенні добрих новин про те, що нігілістичний галас насправді виник з нічого?

12. Дуалізм фактів та норм

У головній частині цієї книжки я говорив про дуалізм фактів і рішень і відзначав, услід за Дж. Расселом (див. примітку 5(3) до розділу 5), що цей дуалізм можна описати як дуалізм тверджень (propositions) і пропозицій (proopsals). Ця термінологія має перевагу в тому, що нагадує нам, що як тверження, які фіксують факти, так і пропозиції, які пропонують лінії поведінки, включаючи принципи й норми політики, відкриті для раціональної дискусії. Більше того, рішення — скажімо, щодо прийняття принципу поведінки — прийняте після обговорення певної пропозиції, може бути цілковито пробним і в багатьох відношеннях дуже подібним до рішення обрати (також пробно) як найкращу з доступних гіпотез твердження яке фіксує певний факт.

Між ними, одначе, існує важлива різниця. Адже пропозиція обрання певної лінії поведінки чи норми, дискусія з цього приводу і рішення щодо прийняття можна сказати, що створюють цю лінію поведінки чи норму. З іншого боку, твердження відносно певної гіпотези, дискусія з цього приводу і рішення прийняти її — чи пристати на певну пропозицію стосовно прийняття твердження — не створюють в тому самому розумінні факту. Це, гадаю, було причиною, чому я подумав, що термін «рішення» здатний виразити контраст між обранням лінії поведінки чи норм і прийняттям фактів. Одначе безперечно, що все це було б зрозуміліше, якби замість дуалізму фактів і рішень я говорив про дуалізм фактів і ліній поведінки чи про дуалізм фактів і норм.

Окрім термінології важливим є сам по собі непереборний дуалізм: хоч би якими були факти, хоч би якими були норми (наприклад, принципи нашої поведінки), насамперед слід розрізнити між ними двома й ясно усвідомити, чому норми не можуть бути зведені до фактів.

13. Твердження і пропозиції

Отже, існує явна асиметрія між нормами та фактами: через рішення прийняти якусь пропозицію (принаймні пробно) ми створюємо відповідну норму