Карл Раймунд Поппер - Відкрите суспільство та його вороги

чому ми навчилися (від старших, у школі, з книжок), походить з неї. Тому я вважаю, що антитрадиціоналізм слід заперечити за його нікчемність. Однак і традиціоналізм, що наголошує на авторитарності традицій, слід також заперечити, не за нікчемність, а за помилковість — він так само помилковий, як і будь-яка епістемологія, що визнає певне джерело знання (скажімо, інтелектуальну або чуттєву інтуїцію) як вагомий авторитет, гарантію або критерій істини.

9. Чи можливий критичний метод?

Але якщо ми дійсно заперечуємо найменшу претензію на авторитарність будь-якого окремого джерела знання, то як тоді можна критикувати яку-небудь теорію? Чи не походить усіляка критика з окремих припущень? І чи обгрунтованість будь-якої критики не залежить, таким чином, від істинності цих припущень? І який сенс у критиці тієї чи тієї теорії, якщо ця критика виявляється необгрунтованою? А щоб показати, що вона обгрунтована, хіба не мусимо ми довести чи виправдати її припущення? 1 хіба цей доказ чи виправдання будь-якого припущення не є тим, до чого, власне, прагне кожен (і часто намарно) і що я тут проголошую неможливим? Але якщо це неможливо, то чи не є тоді (обгрунтована) критика також неможливою?

Я вважаю, що саме ця серія питань-заперечень великою мірою зашкодила прийняттю (експериментальному) обстоюваної тут точки зору: як показують ці запитання, легше схилитися до думки, що критичний метод, у логічному плані, не відрізняється від усіх решти методів — оскільки він не може діяти без припущень, то ці припущення слід довести й виправдати. Але основним моментом нашої концепції було те, що ми не в силах довести чи виправдати достовірність чи навіть вірогідність будь-чого, а мусимо задовольнятися теоріями, які протистоять критиці.

Очевидно, що ці заперечення дуже серйозні. Вони підкреслюють важливість нашого принципу, що ніщо не є вільним від критики й не повинно вважатися вільним від критики — навіть сам по собі цей принцип критичного методу.

Таким чином, ці заперечення містять у собі цікаву й важливу критику моєї позиції. Але й ця критика може бути, в свою чергу, піддана критиці й може бути заперечена.

Насамперед, навіть якщо ми погодимось, що будь-яка критика починається з певних припущень, це не обов'язково має означати, що для обгрунтованості цієї критики повинні бути доведені й виправдані дані припущення. Адже ці припущення можуть бути, скажімо, частиною тієї теорії, проти якої й спрямована ця критика. (У цьому випадку кажуть про «іманентну критику».) Вони можуть бути також загальноприйнятими припущеннями, хоч і не складають частину критикованої теорії. А тоді критика може полягати у вказівці на те, що критикована теорія суперечить (чого не розуміють її прихильники) деяким загальноприйнятим поглядам. Такого роду критика може бути дуже цінною, хай навіть і не переконливою, адже вона може примусити прихильників критикованої теорії засумніватися в загальноприйнятих поглядах, а це може привести до важливих відкриттів. (Цікавим прикладом цього є історія теорії античасток Дірака.)

Ще припущення можуть бути природною частиною теорії, що конкурує (в цьому випадку критику можна назвати «трансцендентною критикою», на противагу «іманентній критиці»),— ці припущення можуть бути, приміром, гіпотезами або здогадами, які незалежно можуть бути піддані критиці або перевірці. В цьому випадку запропонована критика рівнозначна викликові на проведення певних вирішальних перевірок з метою вибрати між двома теоріями, що конкурують.

Ці приклади показують, що важливі заперечення, висунуті проти моєї теорії критики, спираються на неспроможну догму, за якою критика, щоб бути «обгрунтованою», мусить походити з доведених чи виправданих припущень.

Крім того, критика може бути важливою, просвітлювальною і навіть плідною, будучи при цьому невірною: аргументи, висунуті для заперечення певної необгрунтованої критики, можуть пролити значне світло на теорію і бути використаними як (пробний) доказ на захист цієї теорії. А про теорію, що, таким чином, може сама себе захищати від критики, можна сказати, що її підтримують критичні аргументи.

Якщо загалом, то можна сказати, що обгрунтована критика теорії полягає у вказуванні на те, що теорія неспроможна вирішити проблеми, для яких вона була задумана. І якщо ми подивимося на критику в цьому світлі, то, безперечно, вона не мусить залежати від якоїсь окремої низки припущень (тобто, вона може бути «іманентною»), хай навіть цілком імовірно, що її викликали до життя деякі припущення, сторонні для обговорюваної теорії (тобто, деякі «трансцендентні» припущення).

10. Вирішення

З розвинутого тут нами погляду, теорії загалом не можна довести чи виправдати; і хоча вони можуть бути підкріплені критичними аргументами, ця підтримка ніколи не є вирішальною. Відповідно, нам доводиться часто вирішувати, чи ці критичні аргументи достатньо сильні для виправдання пробного прийняття даної теорії, або іншими словами, чи ця теорія виглядає кращою, з погляду критичної дискусії, за супротивні теорії.

У цьому сенсі рішення проникають у критичний метод. Але це завжди пробне рішення, яке підвладне критиці.

Як таке, це рішення слід протиставляти тому, що деякі філософи-ірраціоналісти, антираціоналісти й екзістенціалісти назвали «рішенням» або «стрибком у невідомість». Ці філософи, вочевидь під впливом аргументу (запереченого в попередньому розділі) про неможливість критики без припущень, розвинули теорію про те, що всі наші доктрини повинні спиратися на певне фундаментальне рішення — на стрибок у невідомість. Це мусить бути таке рішення, такий стрибок, що його ми виконуємо, так би мовити, із заплющеними очима. Адже, якщо ми не можемо нічого «знати» без припущень, без прийнятої раніше фундаментальної установки, то цю установку не можна прийняти на основі знання. Це, швидше, вибір — але вибір фатальний і майже безповоротний, з тих, що його ми робимо наосліп, інстинктивно, випадково або з милості Бога.

Відхилення заперечень, що його ми навели в попередньому розділі, показує, що ірраціоналістський погляд на рішення є перебільшенням, а також зайвою драматизацією. За загальним визнанням, ми мусимо приймати рішення. Однак якщо наше рішення не забороняє вислуховувати докази й голос розуму, вчитися на власних помилках, прислухатися до тих, хто має заперечення проти наших поглядів, то наші рішення не обов'язково мають бути остаточними — навіть рішення розглядати критику. (І саме в своєму рішенні не вдаватися до незворотного стрибка в невідомість ірраціональності, можна сказати, що раціоналізм не є самодостатнім у тому смислі, що викладений у розділі 24.)

Гадаю, що окреслена тут критична теорія знання висвітлює важливі проблеми всіх теорій пізнання: як пояснити, що ми знаємо так багато і так мало? І як пояснити те, що нам вдається поволі витягати себе із драговини незнання, так би мовити, за волосся? Це вдається нам завдяки здогадам і вдосконаленню цих здогадів за допомогою критики.

11. Соціальні й політичні проблеми

Теорія пізнання, окреслена у попередніх розділах цього «Додатку», на