Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

на смерть до Ломбардії. Але все-таки там щось було. Трохи власних історій, трохи Вільмара. Був у пам’яті камінний Погар, де біс на скрипці грає. А ще опис земель австрійського царства, релігії, звичаї, професії, біблійні легенди… та два дні їзди на конях з Чернівців додому. Там щось таки було. А це нова завіса в пекельні знегоди. Шкода, Павлино, що ти покинула мене, як недоношену дитину. Я став народжуватися… Народжуємося на погостах рівними, а вмираємо завжди підтяті. Як ледні потемків. Як тупорилі й засечені жандарми. Гоморра і трахома. Німий крик душі…

І криваві приторки болю. І мандрівка без стрівань. І глибини оспалих надій в глибині непробудного сну. І снігура непрожитого життя…

Гнітюче розчаровуєш мене, Павлино, вбиваєш. За що? Хто навчив тебе такого підлого знущання?

Ну, справи, клопоти спадщанні… Але за що ти кривдиш мене через якусь дурну потребу?.. Вона прощалась теж, як мама: мовби назавжди.

Обставин, які б його хоч трохи щадили, в житті таки не було. Навіть більше: все ніби вигасло для нього разом з його переселенським чи розселенським родоводом. Вигасло, умерло, щезло, не проміряне ним ні на карати, ні на грейцар, в душі лиш скімлило дитя жалю до всього сущого, часами зривалося на ридання, годі було таке серце збагнути, щоб вгомонити. Як плач сторіч, стояв він над чужим світом, не маючи до кого прихилитись. Навіть хлопці зі Львова здебільша не могли його зрозуміти, та совість мали, намагалися подати руку бодай для потиску. Однак усякому людському дріб’язку чогось любо було познущатися з нього. Навіть отой від’їзд Павлини. Все, що між ними було, потонуло в її химерах, просто якомусь божевіллі: вона жадала бачити його іншим, ніж він був, а іншим він не міг стати, бо це означало, що йому кінець. За звичайну жіночу вередливість це годі було прийняти. То був протест проти нього самого, продиктований неясністю розуму жінки, яка повелася нагло, нахабно й підло, заявивши, що зрадить його, якщо він не відмовиться від літературної праці. Вона хотіла його бачити вчителем, суддею, жандармом… тільки не поетом, це звання не мало для неї найменшого престижу. Раптом! Бо до відвідин його дому в Сторонці пишалася, що він поет, мудрець, пророк… Він розумів, що мати не встигла отак переконати Павлину, але це був той же самий протест жінки супроти материнства Творця. Павлину годі було схаменути, вона потоптала в ньому все, як дрімуча віслиця. Після тої сцени перспектив на їхнє одруження лишилося дуже мало.

Весь той вечір був якийсь пекельний. Мама мала урочисто прощатися з гостями. Бряжчала збруя над вигоном, грубо лаяли коней підпилі дяки, і вже відроги Чорногори поглинув присмерк, коли, поправивши пружинні передки на возах й заславши м’які сидіння бричок, хто звідки зійшлися через розчинену браму на осідок. Мати в супроводі Павлини Волянської та Стефанії Попович з’явилася в дверях, тримаючи в руках молитовник у засмальцьованій обкладинці. Обличчя її, як і до цього, відливало смертельною блідістю, й беззвучно ворушилися посинілі, аж фіолетові, губи, їй мовчки цілували руку, та вона вже не реагувала ні на що. Нарешті Ганицький кивком голови звелів дівчатам одвести її до хати. Бо й справді виглядало, що тут лаштували показ самої смерті, а таких видовищ попи й дяки надивилися досхочу, та й за гроші. Гримотом коліс котилися дороги вверх на Сергії, в діл — на Тораки. Над плесом Путилівки, зблискуючи, мов ятагани, шугали, ловлячи мух, меткі пструги.

Від осідку знову відкотилося життя. "Навіть пісні цвітуть і одцвітають…" Життя — яке вже не яке, та схлинуло геть, як розбита хвиля. Над горами стемніла безхмарна блакить, і, безсило облизавши солоні губи, на околицю впала тиша. Він запалив усі свічники в своїй робочій кімнаті. Одриваючи прутики воску від почорнілої бронзи, думав про матір. Одної людини часом вистачає і на рід, і на село, і на імперію, досить назвати їй посаду. Це завжди потвердять дзвони нашого сумління, коли ми відчуваємо, що найвища посада на землі — бути людиною.

За вікном над кришталевими ущовбами скель в неуловлену мить зблиснув холодний місяць-розкрій. Пригорби вкрилися синім бряском нічного світання, лиш ліс чорнів над Сторонцем високою, непорушною стіною, немовби вінчаючи світовий кордон до чужих стихій.

Павлина вбігла до хати — ніби ввірвалась у самоту його дитинства. Вони міцно пригорнулися одне до одного й отак, не мовлячи ні слова, простояли посеред світлиці цілу вічність.

— Не піду нікуди звідси, — нарешті простогнала вона. — Не хочу. Не піду. Не покину, не залишу. Умру отут, бо лиш тут моє життя.

Він мовчки гладив її коси.

Йому нарешті здалося, що він здобув собі незалежність генія: є певні статки, є вірна людина поряд, є ім’я і людська повага, залишається працювати з властивою йому невсипущою відданістю — і світ він виправить коли не в скорому часі, то нехай далеко згодом. Я створив свій дім, хотілося йому сказати. Винайшов, видобув з нічого, будучи нагородженим на право його мати. Святе Письмо для тебе справдилося, але справдилось, щоб ти його утвердив власним прикладом. На партитурі часів і стосунків буде записана нова неповторна мелодія, симфонія незалежності і щастя, осягнених генієм. Колись він вкриє славою оцей забутий світ, забуту землю цю. Як скальд рунів, він створить нову сагу про Фрітьофа. Я її видам під назвою "Слава Ігоря". Тегнерові і в могилі не присниться, що я зроблю все краще.

У ту хвилину ще тривало щастя. Він вірив, що ця нерозривна мить крицею років стане й кріпитиме його до плідних звитяг. Хоч навіть потай себе думав, що оті їх пообічні самоз’ясування трохи позбавили обох і святої піднесеності почуттів, і попередніх заглиблень, які винагороджували кожен порух їхніх сердець.

Дарма я посилався перед нею на Христа і Гарібальді… Але тоді я не посмів би назвати Шевченка. Моє сторіччя ознаменоване не тільки Бісмарком і Бонапартом. Є Гете, Байрон, Бетховен і Шевченко. Для нащадків усе буде зрівняно до цих висот, таких відмінних засобами й наслідками історичної місії. Вони заклали оцінку віку і переоцінили для наступних поколінь минулі вічності.

А я лиш проїв останню копійку на сіль…

І ніби ця думка настроїла Павлину, збунтувала кров. Вона затремтіла, як прогнана і програна тінь, стала його хулою і ганьбою, указною провісницею нових його занепадів. Істерика її заплуталась у жалюгідних шатах ночі, і про це моторошно згадувати. Павлини нема.

Усі невідповідності тої миті обняла якась сценічна кривда. Я впустив у своє життя брудну людину.