Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Ліс, наче вовк, прикинувся, що спить. Лісоруби полуднували на ялицях. Слухали перестуки дятлів у нетрищах. Здавалося, там працюють сокири. І тонко, як пила, подзвонював Бісків потік у заповненій серпанком ущелині.

— Сідайте до гурту, — запросив Федьковича до навхрест покладених колод ніби знайомий з обличчя, кульгавий на одну ногу й з непокритою головою, лисий гуцул.

Знайомість та була нереальною. Гуцул на кульзі, обличчя солдатське, набрякле за півтора десятка років вівсяною кашею. За такий строк служби усі обличчя мов з-під одного пензля над трафаретом.

— А де тут Івана Лугиню побачити?

— О, він ще вище, пане підпоручик. Аж за Острим каменем на перевалі. Там з окремою ватагою трелюють кіньми. А ми ручками, кілочками, на прямому спуску.

— Та бачив, як зорали гору в Бісків яр. Чому жолобів не зладнали? Й підходу сюди зовсім нема…

— Панові нетерпець на угри колоди вивезти. А підходи?.. Ми звідси й не злазимо. По линві харчу й воду подають, спимо у зрубовій хижі. І зазимуємо. Як каторжні солекопи-засланці. Раби римські в камінних штольнях.

Сивоусі й безвусі гуцулики в перехняблених під негодами зелених крисанях зчужіло дзьобали двома пальцями зруділу бринзю з брудних платинок на колінах, їх уже ніщо не цікавило. Хіба що їжа та сон.

— Гору ви, хлопці, зруйнували.

— Життя не так зруйновано?

Федькович розгорнув топірцем тоненький сірий наліт землі на крем’яному щиту. Витягнув руками два зрослі воловоди коріння.

— Дивись. Один корінь пішов до того пенька, а цей іде до тамтого. Росло дві смереки, а корені ось тут зрослися мертво, ніби дві руки з твого тулуба. Якщо котра-небудь смерека банувала через нестачу вологи, то їй допомагала вижити інша із свого коріння. Отак уся ця гора пророслася кореневищами дерев і трималась літами в найнещадніші роки. А ви що натворили? Землею ця скеля вже ніколи не візьметься, і дерево її ніколи вже не вкриє.

— Я, пане, відрубаною ногою навіть за жіночу литку не можу зачепитись.

— Але живеш. Лісоруб посміхнувся.

— Розказати тобі, що роблять вовки, коли не дають собі ради з собачою зграєю? Вовк міг би відбитися і від псячої тьми. Але своїм лаєм пси його доводять до оскаженілості і він кидається на першого-ліпшого пса, щоб перегризти йому горло. І задавлює. Але тим часом решта псів розриває неприступного звіра. Отак і я вже готовий кинутися на будь-кого, хто мені заважає заробити мідяка, хоч знаю, що мене повісять. Я чиню те, що мушу чинити. Того й бачиш мене тут, того я ще живий.

— А внизу живуть його діти, — додав зморений жовтільницею сивий лісоруб, що й очей не звів на Федьковича, прислухаючись до розмови. Репліку він кинув теж мовби до землі. Додав: — Того й бачиш нас ще живими. А для інших ми вже ніби поховані. Сюди хіба дивак завихторить.

— Ми заковані самими небесами.

— На ланцюгу з повішеного Ісуса.

— Ти справді дивак, підпоручику.

З протилежної колоди звівся чисто поголений кремезний парубійко й перекинув з руки в руку топір.

— Не будеш же ти стріляти в нас зі своїх пістолетів за те, що рубаємо ліс, аби заробити на хліб? — Погрози в його голосі, одначе, не було, він тут же невинно посміхнувся: — І ти не загнаний вовк, і ми не хижаки. Хіба ми не знаємо, що весь Бісків сплівся корінням, як грибниця? Але вставай, братці, до роботи, бо з пайових слів та порад не проживеш.

Вони, досить численний гурт, немовби провалилися десь за стіною смерек. Зацюкали сокири, заскімлили пили, з тріскотом і шумом стали падати дерева. Лиш іноді вкрадалася мить, коли вітер доносив з-за хребта гул Біскового водоспаду.

Ось і мудрість часів.

Чи в землю ще вросте народ, як ліс, суцільним клопотом й доцільним існуванням? Kennst du das Haus? Auf Säulen ruht sein Dach…[168] Усе чомусь не те. Довкола повій постелився. Люди як одинокі вовки. І не докоряй, на топори не візьмеш. Нема землі — нема й народу. Нема народу — нема мови. Нема мови — нема пророка. Пустеля, полином укрита. Бог посіяв лиш вогонь і смерч. І тиф та чуму. І потенцію до виродження. Щоб витурити Івана на Бісків за грейцаром, Меланія зчиняє вереск, і спить з Юзиком та іншими, і народжує дітей, які не стануть людьми, і не буде народу…

Was hat man dir, du armes Kind, getan?[169] Часи навчать!..

Навчать, прокляті, і зневіри, і покори.

Треба воістину бути апостолом чи й самим Христом, аби не занепасти духом. Аби сенс і смисл твого життя не звели до дурних обставин. Аби прожитий у болях день не переклали на марноти своїх буднів чи днів, сказав би Танячкевич, для мертвонароджених…

Виявилося, що леґінь, який перекидав у руках сокиру, ховався на Бісковому від служби в цісарській армії. А жовтушний дідок ховався там п’ятнадцять літ від засуду за бунт у загонах Кобилиці. Хто за що ховались інші хлопці, і тільки шурхіт спиляних смерек засвідчував їхнє існування, бо й мерців не спускали на поховання додолу, а прикривали тіла несвяченим бісковим плиттям, і замість смерек виростали хрести на гранітній оселі втікача, чорта і Бога. Федькович побував там і не гостем, і не батьком для ще юних, і не сином для тих, що доживали віку. Він знову щось лишень підгледів, аби зосталось без слідів. Аби лиш в серці викроївся біль, аби за "тих" сльозу вписати в книгу для "дозволених". Перед його очима до самої смерті стоятимуть жалюгідні, напівголі, знищені люди.

Коли він зійшов з хребта, була вже ніч. Зблиснув і тут же заховався за Бісків золотавий місяць.

Місяцю-князю,

Білий вівчарю,

Вийди, голубе,

З чорної хмари!

Бо я далеко

Сю ніч мандрую,

Сю ніч мандрую,

Де цар ночує…

На добраніч, земле! І сьогодні, як учора, тебе я маю і не маю.

І в таких настроях його застав Танячкевич з товаришем. Аж тепер я закінчу свою рапсодію про світогляд, подумав Федькович. Ні, світоглядну рапсодію. Ніби тільки для цього існую, ніби життя дає мені снагу не до праці, а пустопорожніх медитацій. На яких теоріях я повинен виїжджати перед цими хлопцями? Ах, що таке поезія взагалі! Поезія — це міфотворчість символу і почуття в плинній стихії організованої мови. Хто це сказав? Звісно, Федькович. А що означає жити? Жити — це вірити в чари. А що таке міф? Це інтуїція пізнання. Мені дорікатимуть за діалектизми. Я скажу: моя мова —