Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Він подумав, що, мабуть, гидко ховатися за плечі історії, та чому їй не назвати справжніх апостолів-обранців, адже людина мусить комусь поклонятися.

— Я дивлюся на маму як на святу, що осиротіла у власному материнстві. Вона вбиває мою любов, бо їй цього дуже мало проти вимерлих від сухот дітей.

— Мама для тебе не приклад.

— Це лиш моя німа молитва. — Він мовби прислухався сам до себе, машинально протер скельця окулярів. — Молитва… Ваш Олександр сказав би — на безвік.

— А хто понад усіма?

Він у ваганні поглянув на неї.

— Це надто далекі люди…

— Не хочеш, щоб я знала?

— Не розумію, що це тобі дасть. Ну, це… Христос. Це Спартак, Гарібальді, Шевченко. Такі речі не пояснюють.

— Навіть нареченим?

Несподівано його обійняв якийсь довірливий оптимізм, ніби щойно переступив поріг до себе справжнього, та сказав мовби жартома:

— Назвав я тобі їх заспіль, не подумавши, але це і є мої апостоли. Навіть здається мені, що сам Бог відкриває їх, а хто їх не бачить самим серцем, той просто сліпий.

— Але ж сам Бог не велів судити сліпців, Юрію.

— Я не осуджую. І пробач, що я про це неохоче розповів. Мені важко щось приховувати перед тобою. Колись я все виклав би, як перед власним сумлінням.

— Твій батько з високошляхетного роду?

— Гординські — вельможі Розгір’я. Колись поїдемо з тобою на Самбірщину?

— Не хочу.

— Чому?

— Ми надто бідні люди, щоб при великих ставати великими. Нам краще між чужими. Родичі завжди багато вимагають і через це жорстокі, не прощають навіть дрібниці.

— Так, — зітхнув він. — Родичі — категоричні егоїсти, які нічого не прощають.

— А ти сказав, що коли все розумієш, то все і прощаєш.

— Не всі здатні все зрозуміти.

Вечірній вітер схмелив над вікном святкове галуззя, задебелів щось в маю над одвірком. Скупе листячко верболозу вже згорнулося гусінню й скоцюроленими баранцями — наймальовничіше свято між весною та літом набирала ніч, і вже ні та, ні інша пора року мовби не шукала в собі віри.

— Ходімо спати? — спитала Павлина.

— Стели. Гості збираються до від’їзду.

— Ще будуть прощатися з мамою?

— Не треба. Подумає, що всі тут непевні за її здоров’я.

— Але ж вона хоче вийти. Просила нас зі Стефою допомогти.

Федькович мовчки дивився на ще омиту сонцем, схожу на білу фортецю, непорочно-неприступну скелю по той бік річки. Думав: щойно народившись, імітуємо смерть. І це прощання мама продемонструє як останнє.

* * *

І вже був день. Молодий, свіжий і повносилий, як Великдень. Якось Танячкевич назвав отакий день "днем для мертвонароджених". Тепер і йому так подумалось. Так виглядало навіть із сонця, що мовби й не пливло у небі. Десь у глибинах пам’яті бриніли Шекспірові сонети: я би покликав смерть, чи… я покличу смерть, чи… я кличу смерть.

Умирає мама. Меланія Верховик знову до ранку спала зі слугою Юзиком, недужим грижею, а десь на Бісковому скиті рубає смереки її чоловік, кажуть, справдешній леґінь. Зітни їй голову, замість смеречини, що на гранітах, у двох — трьох сантиметрах напиленої віками глинки, пустила корені на тисячоліття. Дивно: той Іванко не зітне Меланії голову. Бо сам хоче жити, і катуша навіть уві сні обходить його сторонцем.

Гнідий гатив копитами підлогу. Виходь, коню. Аж стрепенувсь на кроки господаря та запах люльки, аж мокротою взялися шия і круп. Легковажна ти пуряво між скляницями Горганів і небес! Шаблон слуги. Моя ердельська покаро. Ідемо на Бісків, поглянемо, як рубають смереки. Як стинають голови верхам.

Та ступав поруч із осідланим, завуздеченим конем, як вже не раз між стременами гір, коли не в міру послужливий Гнідий ламав на копитах підкови і спинався на верхи у кривавих вухналях.

Жовтим мулом текла Путилівка. Десь у перевалах спливи. Річищем упереверть котилися пні, довго, як на руський місяць, встрягали у лесові береги смереки.

Мовчав ліс, і мовчала дорога. Тут, де так само чоловіка ніхто не має за чоловіка. Лиш чую німо-чорний крик епох. Соромливо-мовчазне "хочу" і не можу".

Так я до вас стримів, гори! Чекав усім тілом, як спокою від тривог. А ви німі й сліпі. Скільки вам казати: а ви німі й сліпі! Як людський рід і гуцульський щеп. Посілок недуги й безнадії.

Вмирає мама. Павлина повіялась до Коломиї. Дарма це все з Павлиною. Моя чергова помилка. Двічі ніяка ця затримана діва. На зуб старому цапу. Але ж люблю тебе, Павлино, як останнє сподівання щастя. Люблю жагою здоров’я і могили. А ти лиш тіло без душі й жалю. Хоч умри, не озвешся, не назвешся. Хоч умри, ти як Химка Забіяка: тільки примха крові. А я… Мов бунтівний той негерой, що знає стиглість сонця, та не має. В державі страмоти я офіцер без шаблі. Отут. У безвісті пропавши. З пенсійними витратами на власну смерть. А хтось для цього вночі під шрапнеллю золотого добуває. Й не вернеться, не спишуть на постій додому, там і закопають, може, ще живого. Отак мені корона платить. Гнідий закам’янів. І я стою, ніби причмелений, немов приріс у мить принуки до землі, та й прошу знову й знов: малу дитину не гнівіть, не кривдьте муху, моя-бо справедливість і милосердя з усіх часів. А ти вже схаменувся б, Бісмарку: усе, що ти сказав, дзвіночок перепіяв.

Пречиста Діво, радуйся, Маріє…

Поїли зрад-зілля, в немилицях ходимо. У світлі каганців і мовчазної покори.

Чисте поле Романове…

Даруйте, хлопці, за цей пенсійний доброжиток.

Навіщо я Павлині так багато наплів про себе, про тих апостолів і нічліги усіх моїх жінок? Вона це з насміхом розбріхує комусь. А кажуть, що майбутнє, як дитя, народжується в бруді. Батьками цих справ не дозволено судити. Але навіщо цій істоті я любов розкрив? Освідчився, як леґінь у потоці. Ще одна небилиця мого життя. А Наполеон сидів собі на пні, коли тонули улани. Безумство самозабуття? Чи переможця смерті?

І це марниці. Що там із смереками? З чоловіками і жінками моєї Чорногори? Отож-бо, братці, є: коли я стану імператором Індії, то зроблю вас губернаторами Кашмірів.

Павлина виїхала "не будь здоров" і не пустопаш. Ніби я винен, що їй треба їхати до Коломиї. Дивно. Мовби полили тебе розлуками після живої смерті. Некеровані причини і безпорадне буття. Ні тобі справедливості чи дяки, ні тверезості чи невдаваного самовбивства. Достоту як у країні Бісмаркових світань. Ніби засвітився ще один ангел світла після неба Клаузенбурга, Торди і Ардяла в поході гуцульських легіонів