Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   Ноа вийшов у коридор. На сходах перед спуском униз сидів Кузя та витирав з обличчя рясний піт, а поряд на сходах лежала Леа.

   — Я ж сказав, іти до їдальні, — невдоволено промовив Ноа.

   — Я не можу, — Кузьма винувато подивився на нього та голосно висякав носа. — Ця машина така важка.

   — Вона важить не більше п'ятдесяти кілограмів, як звичайна дівчина її статури, — заперечив Ноа. Потім трохи подумавши, запропонував, — гаразд, я понесу Леа, а ти Каміллу.

   — Я не хочу до цього дядька, — злякано промовила Камілла і притулилася до Ноа.

   — Камілло, я буду поряд, я маю допомогти Леа.

   — Чому Леа спить? — запитала Камілла.

   — Вона погано почувається.

   — Це через поганих дядьків?

   — Так, Камілочка.

   — Добре, але ти нікуди не йди, — погодилася вона і відпустила його шию.

   Ноа передав Каміллу Кузьмі, а сам узяв Леа на руки.

   Вони спустились на перший поверх. Дорогою Ноа затримався у передпокої. Поклавши Леа на невеликому дивані, він знайшов у передпокої теплі речі Камілли та допоміг їй одягтися. У їдальні дуже побоювався, щоб Камілла не помітила тіла своїх вбитих батьків. Він дав вказівку Кузьмі утримувати її погляд геть від того місця, де лежали її батько та мати. Відсутність світла у будинку сталася тут в нагоді, і Камілла зрештою нічого не помітила.

   Через вікно їдальні вони стали вибиратися надвір. Спочатку поліз Кузьма, йому доводилося допомагати, тримаючи його за руки. Він пихкав, дуже напружувався та важко дихав, але зрештою успішно спустився на землю. Тоді Ноа подав йому Каміллу, потім Леа та швидко виліз сам.

   Тільки-но вони встигли забігти в посадку, як навколо будинку вже з'явилися люди зі зброєю. Вони метушилися та пильно оглядали навколишню місцевість, намагаючись визначити, в який бік могли вирушити втікачі.

   — Куди ми тепер? — спитав Кузьма.

   — Нам треба дістатися стоянки. Це за квартал звідси. Там у мене є транспорт, — відповів на ходу Ноа, швидко пересуваючись із Леа на руках у зворотному напрямку того маршруту, яким вони прийшли до будинку Кенінга.

   Кузьма, важко дихаючи, мовчки йшов за ним, тримаючи на своїх руках Каміллу. Через посадку, а потім дворами вони без перешкод дісталися до стоянки. Рівень адреналіну був настільки високий, що тільки біля самого BMW Ноа відчув свої м'язи рук та ніг в зовсім знесиленому стані. Тільки зараз він зміг відчути ту надривну хворобливу знемогу, якою зазвичай закінчував свої пекельні вправи з "залізом". Здавалося, сил не лишилося навіть на те, щоб підняти руку.

   Леа поклали на задньому сидінні, а Кузьма з Каміллою сіли попереду. Ноа сів за кермо і BMW рушив з місця. На виїзді Ноа заплатив за стоянку, проїхав ворота та виїхав на проїжджу частину. У цю саму мить він помітив через дзеркало заднього виду, як з іншого обгородженого боку стоянки з'явилося кілька їхніх переслідувачів. Він миттєво відреагував: швидко повернув BMW у протилежний бік дороги та вщент вдавив педаль газу. BMW, швидко набираючи швидкість, втягнув їх тіла в сидіння та одразу зник з поля зору переслідувачів за будівлями, розташованими вздовж дороги. Проїхавши, безладно петляючи, кілька кварталів, Ноа взяв курс за межі міста до Гранж-Веве.

   Виїхавши на трасу, ще на адреналіні Ноа не відразу помітив, що на спідометрі вже світилися цифри 187 та продовжували швидко збільшуватися. Він відпустив педаль газу та зменшив швидкість до 120. Не вистачало ще, щоб портрет BMW потрапив на контрольну камеру, або ще краще, щоб у них з'явилися нові переслідувачі у вигляді поліції.

   Якийсь час Ноа ще мовчки поглядав у дзеркало заднього виду, з тривогою перевіряючи, чи нема за ними переслідування. Тільки коли BMW віддалився від міста кілометрів на тридцять, він трохи заспокоївся та перевів увагу на свого нового знайомого:

   — Отже, — Ноа подивився на Кузьму. — Хто ти такий і як докотився до такого життя?

   — Ми з тобою, можна сказати, колеги, — охоче почав той. — Досі я працював інженером у космічній індустрії. Переважно розробляв модулі мікроконтролерів для супутників…

   — Звідки ти знаєш про мене? — перебив його Ноа, почувши про колегу.

   — Ну, як же не знати! — здивувався Кузьма. — Твоя персона вже потрапила до підручників з мікроелектроніки. Я зі своїм докторським ступенем ще й викладаю у московському технологічному. І мені зовсім не подобається те свавілля, в яке мене тут втягнули.

   — Як ти тут опинився?

   — Я і раніше консультував спецслужби в Росії, і за це добре платили, але від останньої пропозиції я, ідіот, мав би відмовитись. Мені пообіцяли гарні гроші та участь у проекті з розробки та дослідження штучного інтелекту. Це мене й підкупило. У свій час я хворів на цю тему. Я був у курсі, що необхідно зловити та деактивувати диво американської науки, штучний інтелект, котрий подолав знамениту проблему семантичного вибуху. Мене попередили про секретність операції, але не попередили, що разом із цим наявність живих свідків тут ніяк не передбачається.

   — Хочеш переконати мене, що ти готовий заради своїх високих моральних принципів обрати собі долю втікача та стати смертельною мішенню, зрадивши своїх?