Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   В одного з бойовиків на шиї висів той пристрій, що раніше нагадував Ноа багатоствольний кулемет. Тепер він міг розглянути цей пристрій ближче. Було видно, що та частина конструкції, яка раніше нагадувала йому стволи, насправді являла собою потужні видовжені котушки, що складалися з великої кількості витків залитого прозорим лаком провідника. Мабуть, це були високовольтні дроселі для отримання імпульсу високої напруги для, швидше за все, SOS-діодів, що утворювали товстий стрижень на всю довжину в центрі конструкції. За спиною бойовика висів ранець, до якого від цього пристрою тягнувся товстий кабель: вочевидь, там знаходилося джерело живлення. Неважко було здогадатися, що це був той генератор електромагнітних імпульсів, який вивів з ладу неекрановану електроніку та повибивав захисні автомати електропроводки. Саме він і знешкодив Леа. У Ноа похололо в душі – від однієї думки, що у Леа могла згоріти її електроніка, йому ставало зле.

   Обома руками Ноа схопив свій пістолет та підняв його на рівень лінії зору, приготувавшись до прицільної стрільби. Потім він штовхнув ногою двері, і ті відчинилися. Першого бойовика Ноа уклав з першого пострілу, другий, незважаючи на важке екіпірування, встиг відреагувати та відстрибнути убік, вихоплюючи свій пістолет. Два наступні постріли у Ноа пройшли повз ціль. Він зробив крок назад та вбік, а потім сів, перебуваючи ще в тіні коридору. Це було якраз вчасно: другий бойовик вже відкрив вогонь у відповідь, але теж схибив. Ноа зробив ще два постріли, і другий постріл нарешті поранив бойовика в шию, зачепивши сонну артерію. Кров бризнула в різні боки, той схопився рукою за шию і впав на підлогу.

   Ноа зайшов до кімнати та озирнувся. У кімнаті нікого більше не було, окрім беззбройного типу з валізкою, який з жахом спостерігав за тим, що відбувалося. Ноа підійшов до пораненого бойовика та контрольним пострілом у голову остаточно відправив його на той світ.

   Потім він наставив пістолет на типа з валізкою:

   — Відійди від неї, — наказав Ноа.

   — Не стріляй, я сам людина підневільна, — заволав той англійською із сильним акцентом та з жахом замахав руками.

   — Як твоє ім’я? — запитав Ноа.

   — Барашкін Кузьма Павлович. Для тебе, можна, просто Кузя.

   — Ти що, росіянин?

   — Ага.

   Ноа підійшов ближче і скомандував:

   — Встань і повернися, Кузя.

   Кузьма швидко виконав команду. Ноа його обшукав: зброї та стільникового телефону у нього не виявилося. Він був неабияк переляканий і від цього його сильно трусило. Ще він постійно шмаркав носом. Ноа оглянув його уважніше. Виглядав він років на тридцять п'ять, але голову вже оздоблювала блискуча залисина. За комплекцією був помітно повненьким з непропорційно випираючим кругленьким пузом. Він був нижчим від Ноа за зростом, і виглядав наляканим та безпечним. Ноа засунув у кобуру пістолет і спитав:

   — Що з Леа?

   — Ти про гіноїда нуль-три-дванадцять? — перепитав Кузя.

   — Так, і називай її надалі Леа.

   — Звісно, як скажеш. Я поки що не знаю, сподіваюся, вона у захисній гібернації.

   — Ця ваша ЕМЗ могла пошкодити її штучний інтелект?

   — Не виключено, але така мета не переслідувалася.

   — Скільки ще лишилося бойовиків?

   — На нас у фургоні чекають троє. Якщо ми будемо надто затримуватися, вони можуть щось запідозрити. З хвилини на хвилину має приїхати ще група зачистки. Відверто кажучи, я не хочу туди повертатися. Я можу вам допомогти.

   — Де дівчинка?

   — Яка дівчинка? — у Кузьми на обличчі читалося непідробне здивування.

   — Маленька чотирирічна дівчинка, донька вбитого Кенінга.

   — Я не знаю. Я її взагалі не бачив тут.

   — Бери на руки Леа і неси її до їдальні, — розпорядився Ноа, — а я поки що пошукаю дівчинку.

   Кузя, пихкаючи та крекчучи, ледве підняв Леа на руки. Ноа подався оглядати кімнати. Дівчинки він ніде не знаходив. Проходячи повз ванну, він почув трохи помітне дитяче схлипування. Він зазирнув туди. Тепер він більш виразно чув ці звуки, але дівчинки все ще він ніде не бачив. Ноа увімкнув ліхтарик та почав уважно оглядати ванну кімнату. Нарешті, відкривши шафку під умивальником, він побачив ту саму дівчинку з жовтою фарбою на носі. Вона сиділа там і тихенько плакала, витираючи своїми ручками сльози. Побачивши Ноа, вона спитала:

   — Ти поганий дядько?

   — Чому ти так вирішила? — усміхнувся Ноа.

   — Леа сказала, що мене шукають погані дядьки, і я маю від них сховатися.

   — Я – друг Леа, я тебе не скривджу.

   Дівчинка посміхнулася та потяглася ручками до Ноа. Він підхопив її на руки:

   — Як тебе звати?

   — Камілла. Я хочу до мами. Де моя мама?

   Ноа не знав, що відповісти. Він дуже не хотів, щоб вона знову плакала:

   — Ми пошукаємо твою маму, гаразд?

   — Добре, — Камілла обняла Ноа за шию, і він відчув її ще вологі від сліз щічки.