Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

зиркав він пожадібно, а щось таки тримало мене від захоплення ним, хоч уже який красень був, на такого ж можна, мов на ікону, годинами видивлятися. То, певне, чула душенька моя православна та Богу віддана, що зло за три версти від нього смердить, що зачаїлося воно в нім, хоч і був ченцем, при монастирі святім же мешкав. Тоді не знала я нічого, була, мов у тумані, а ось зараз… Відаю я, що чоловік мій має силу від диявола, від володаря пекла, котрий так часто тепер дивиться на мене чорними очима мого чоловіка.

Ви, любий таточку, до самої смерті своєї, мабуть, вважали мене щасливою, справді щасливою у цім дивнім шлюбі, вас засліплювало те чаклунство, котре сліпило й мене, засліплювало те золото, котре мав Данило, й обоє ми — ним зачакловані — майже нічого не бачили. Ви й померли, так і не просто засліплені, а зачакловані, померли, так і не прозрівши, а я ж почала позбуватися того нечестивого засліплення досить скоро після нашого пишного весілля з Данилом. Мені боляче та неприємно об цім писати, я б ніколи не розповіла вам правди за вашого життя, я й мовчала, коли ви були живим, любий тату, я так довго мовчала, а зараз просто втомилася від того мовчання й маю вилити свій біль та страх, маю зробити це хоча б на папері, хоча б уже померлому вам сповідатися, бо інакше збожеволію. А можливо, я вже збожеволіла, принаймні містом усі гомонять, що дружина Кажановського геть розумом пошкодилася.

Усе почалося для мене однієї темної ночі.

Пам’ятаю, я прокинулася від тривожного та темного передчуття, котре почало дертися до серця, розтинати моє серце з неймовірною силою. Я розплющила очі й побачила, що мою кімнату заливає жовтувате світло свічки, що горілася біля вікна, й це здивувало мене, бо ж посипала я в темряві. Потім я побачила Данила. Він стояв біля вікна, похмуро та замисливо вдивляючись у пітьму за склом, а коли я прокинулася та тихо розплющила очі, він відразу ж, мов відчувши кінець мого сну, обернув до мене своє лице.

Й крик закляк у мене всередині.

На мене дивилася не людина. Принаймні не та людина, з котрою я побралася, вінчалася святим вінчанням, з котрою я стояла перед вівтарем. То був незнайомець — страшний та темний, і чорні очі його були очима не людини, ні — то були очі лютого звіра, якщо не самого диявола. Заклякла на своєму ліжку, прикута до нього силою того жахливого погляду, ледь жива від страху, я могла тільки мовчки лежати та спостерігати, як він наближається до мене — такий незнайомий, великий та страшний, геть не той Данило, котрого я покохала й з котрим повінчана була. Мій чоловік зникнув, подівся невідомо куди, поступившись місцем тому чудовиську, в очах котрого горівся крижаний вогонь зла та ненависті. А далі відбулося те, чого не відає жодна жива душа, чого я вам не казала при житті, а зараз усе ж сказати можу, коли вас немає поряд… Дорогий папір Данила все витримає — не стидаючись та не ніяковіючи.

Він зґвалтував мене.

Той страшний та жахливий звір зґвалтував мене, принизливо, безсердечно та жорстоко зґвалтував, уп’явшись у моє ніжне тіло своїми пазурами, мов той дикий хижак у нещасну, беззахисну здобич. Хто з людей зможе знати, які муки випалося мені пережити в ту жахливу ніч? То була одна з найстрашніших ночей мого нещасного тепер життя. Зранку, коли розвиднилося й та тварина відповзлася до свого лігвиська, у свою розкішну кімнату поряд з моєю, я, ледь пересуваючи ноги, наказала відвезти мене до монастиря. Й там, у святому Божому храмі, я впала на коліна перед вівтарем і довго-довго плакалася, благаючи Господа захистити мене від тої темної, нечистої сили, що оселилася у моєму чоловікові. Тоді я, наївна, гадала, що він раптом заробився оселею диявола, не відала, що вже давно в його освяченій чернечими молитвами та обітницями душі вгніздилося щось страшне. Але Небо, мов не дослухаючись грішних молитов моїх, не захищало мене, й Данило знову й знову приходив до моїх покоїв і звіром лютим накидався на моє беззахисне тіло, й очі його чорні палалися тим пекельним вогнем, від котрого моя душа ледь трималася всередині. Й та груба та звіряча надруга над моїм тілом продовжувалася до тих пір, поки я не зрозуміла, що є важкою за Микиткою. Дізнавшись, що я в надії, Данило якось мов отямився від важкого марення, звір у ньому таки зникнув, востаннє загарчавши на мене з ненавистю. Й на деякий час поряд мене опинився знову той звичний, колишній Данило.

Ой, таточку, важкою є ця моя сповідь. На вулиці за вікнами зараз ніч, Микитка солодко спить у своїй колисочці, й цей великий, ворожий до мене будинок теж спить, навіть Данило, налившись бражкою, теж спить, а я ж поснути ніяк не можу. Я взагалі останнім часом майже не сплю, воно — безсоння — мучить мене майже кожну ніч, а все він винен — Данило.

Скільки вагалась я, перш ніж наважилася розповісти про весь той сором духовнику своєму, ченцю Амвросію з монастиря. Та добра людина пообіцялася мені нічого вам не розповідати, заспокоїв він мене, посповідав та запропонував прочитати над Данилом молитви Петра Могили, аби вигнати з мого чоловіка злого духа. Наївна була й я, й ця свята людина — отець Амвросій. Зло вже настільки вкорінилося у Данилові, що ніякі молитви не були здатні йому допомогтися, й Бог назавжди відвернув від нього своє милосердя та лице. Ченця Амвросія, у клобуку, Данило навіть на поріг будинку не допустив, й саме в той день я зрозуміла, дотямила таки, що мій чоловік — чаклун. Як тільки чернець Амвросій з’явився на подвір’ї маєтку, відразу ж завив страшний вітер, на небі посунули важкі, чорні хмари, загримало десь за будинком. А потім на порозі постав високий Данило, одягнений у все чорне.

— Забирайся геть! — прогарчав він чужим, незнайомим голосом, пронизуючи ченця поглядом своїх страшних очиць. — Тебе, Амвросію, сюди не кликали!

Чернець смиренно нахилив сиву голову.

— Я прийшов тобі допомогти, Антонію!

Данило смикнувся, мов хто вдарив його, і вітер завився з новою, страшнішою силою, чорні хмари над будинком пронизала стріла сліпучої блискавиці, що змусила мене перестрашено здригнутися а над головами нашими оглушливо загримів грім. Не бачила я раніш таких блискавок над будинком.

— Немає тут Антонія, — проволав