Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

він, і вродливе лице його в ту хвилину неймовірно перекосилося й зробилося таким жахливим, що я зі страхом відступилася назад, але чернець тільки перехрестився, навіть не похитнувшись та не здригнувшись. — Подохнув уже твій Антоній!

Отець Амворосій знову перехрестився.

— Відпусти невинну людську душу, — мов і не зачувши його гарячкових слів, наказав чернець, чи то до грому в нас над головами звертаючись, чи ж до тієї сили, що ховалася у великому та дужому тілі Данила.

Над будинком знову оглушливо вдарився грім.

— Геть! — заревів Данило, й відразу ж здійнявся неймовірної сили вітер, який, мов за волею мого чоловіка, котрий напружено вдивлявся в сухеньку постать, підхопив, мов був живою істотою, худезного ченця й поніс його геть із маєтку, хоча Амвросій і полишався при цьому досить спокійним, я ж ледь трималася на ногах від страху й зрозуміла тоді, що мій чоловік є не лиш одержимим нечистою силою, він був добровільним служкою нечистого володаря пекла — він був чаклуном, справжнім чаклуном, котрому скорявся навіть вітер, і грім котрого слухався, й блискавиці підкорювалися, бо негода вирувала лиш над “Гніздом Кажана”, над Лубнами продовжувало ж світити сонце.

Мій чоловік був чаклуном.

Господи, помилуй мою грішну душеньку!

Таточку, помоліться за мене, помоліться.

Мене та невидима сила не зачепила, але краще було б, аби я послідувала за нещасним ченцем, котрий полишився спокійним та мов безстрашним перед силою нечистою, а не зосталася у владі цього нелюда. Того дня він уперше вдарив мене, геть не звернувши уваги на то, що в мене під серцем уже бився Микитка. У той же день з будинку зниклися всі ікони, мені було заборонено ходити до храму, а з шиї моєї зірвано було святий хрестик.

Таточку любий, скільки за життя вашого я хотіла вам пожалкуватися на важку свою доленьку, але кожного разу, зустрічаючи вас, я мовчала, мов заціплювало мені, та й соромно було зізнатися у тому, що коїв зі мною Данило. І я мовчала. Мовчала, мовчала… Як же ненавиджу я зараз те своє прокляте мовчання, бо ж ви, мій любий батечку, були єдиною людиною, котра могла би мені допомогти, вирвати мене з лабетів того хижого звіра, на котрого перетворився мій чоловік. А тепер ви пішли, назавжди пішли від мене, й ніхто не зможе захистити вашої Марфуні. Скоро, уже скоро поряд того звіра згорить, дотліє свічкою ваша люба та єдина доня.

Ось добігається кінця ще одна ніч мого безрадісного життя, догорається свічка, й скоро прокинеться увесь Божий світ, засвітить сонечко на Божий люд. Тільки для мене воно вже ніколи світитися не буде, бо у житті моєму назавжди оселилася пітьма — холодна, страшна та муторна пітьма. Помоліться за мене, батечку, рідненький, помоліться за вашу нещасну Марфуню, помо…»

Лист обривався на половині слова, мов то свічка таки догорілася у кімнаті бідної Марфи чи хто зайшов у кімнату її, завадивши дописати листа, обірвавши його різко. Відклавши перший той аркуш. Ліза поглянула на три листи, що полишалися нею непрочитаними, але вирішила сьогодні більш не повертатися до них. Надто важкими вони виявилися, ці сповідні спогади нещасної Марфи Кажановської, котра колись була дружиною того Данила Кажана, який із бідного ченця перетворився на заможного чаклуна.

Господи, яка ж нещасна, глибоко нещасна жінка.

Скільки душевного болю та страждання відчувалося у кожному рядку цього листа, котрий написала давно вже зітліла рука купецької доньки.

Ліза озирнулася, обдивилася кімнату. Парася мирно куняла на стільчику біля вікна — рум’яна та рудокоса дівка, спокійна та проста, вона, видавалося, нікого й нічого не боялася у своїм житті, така вже була товстошкіра, певне, вродилася досить безстрашливою. Й поряд неї, майже до неможливості відданої, такої турботливої та надійної, й самій Лізі було не так страшно у цьому великому та дивному будинку, темними коридорами котрого вештався невпокоєний дух колишнього ченця, лубенського чаклуна Данила Кажана, з одним із нащадків котрого мала побратися сама Ліза.

Здригнувшись і пригадавши свою першу ніч у цій кімнаті, коли взрілася постать їй висока у чорному вбранні біля дверей, Ліза обережно згорнула старі листи, поклала їх назад до книжки, повернула ту назад на стільчик і тільки тоді покликала служницю:

— Парасю!

Дівчина підняла голову.

— Га? Що?

Ліза всміхнулася кумедному виразу її лиця.

— Ти полишишся в мене ночувати?

Парася звелася на ноги.

— Звісно ж, панночко, — заторохтіла вона, потягуючись. — Куди ж я вас, таку кволеньку, покину?

Ліза вдячно посміхнулася.

— Дякую.

Заспокоєна присутністю цієї спокійної, добродушливої дівчини, Ліза зручніше вмостилася в ліжку й несподівано для себе відразу ж поснула міцним сном одужання, геть забувшись про будинок цей дивний з його невпокоєними привидами та таємницями, забула вона й про нещасну Марфу, крик душі стражденної котрої, вилитий у рівні рядки листа до померлого батька, знайшла між сторінками книжки з бібліотеки Кажановських. І не чула геть, як поночі знову розгулялася над будинком негода, загарчала грозою й засвітила яскравими блискавицями й як одна з таких блискавиць висвітлила високу постать, що застигла нерухомо біля вікна її кімнати, а потім зникла геть, і за дверима ледь чутно пролунали обережні чужі кроки, й гладкого дерева торкнулася чужа, ворожа рука.

Давнє зло прокинулося й жадало крові.

Крові Єлизавети Павлівни Венгель-Розумовської.

А коли Ліза пробудилася, сонце вже високо світилося над Сулою, обігріваючи черговий чудовий літній день, і до неї в ліжку відразу ж нахилилося турботливе, в ластовинні, лице Парасі.

— Прокинулися, панночко?

Ліза потягнулася.

— Так. А котра година?

— Та вже звернуло на одинадцяту. Але ви не сіпайтеся так, ви ж хвора й маєте багато відпочивати, вам дозволено й весь день проспатися. Та коли вже прокинулися, то я зараз швидко збігаю до кухні по сніданок, а потім ще відпочинете, вам це буде на користь.

Покривившись вередливо у відповідь, Ліза кинула погляд на стільчик, на котрому мали би лежати вчорашні книжки, але побачила лиш порожній стільчик і наполохано закричала.

— Парасю!

Парася підскочила на місці й витріщила очі.

— Тю на вас, панночко. Геть не всмерть мене перестрашили! Та хіба ж воно можна хворій так верещати?

Ліза сіла на ліжку.

— Де книжки?

Парася залупала великими очима.

— Які?

— Ті, що ти приносила вчора ввечері.

— Так віднесла ж я їх. Тут, знаєте, чужий дім, а в чужому домі треба, якщо вже взяв, то віднести на місце, туди, де ти взяв,