Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

— Можливо.

Щире личко Мері зробилося геть нещасним.

— Ось бачиш, я таки винна.

Ліза хитнула головою, відганяючи від себе примару високого, темноволосого чоловіка, що схиляв до неї голову під старою вербою, зачакловуючи вогняним, палаючим поглядом.

— Мері, ну що за дурниці? Я ж сама кинулася бігти під холодний дощ, я сама у всьому винна.

Мері дещо несміливо посміхнулася.

— Й ти справді не сердишся на мене?

— Звісно ж, що ні. А ти мене обнімеш?

Просяявши радісною усмішкою, Мері білосніжною пташиною підлетіла до ліжка й впала в обійми Лізи. Притуляючи до себе худеньке тіло сестри, Ліза замружилася. Невимовне щастя то було, тримати в обіймах рідну людину й знати, що це серденько поряд тебе б’ється такою ж любов’ю відданою, як і твоє власне.

— Я так за тебе злякалася, так злякалася, — шепотіла Мері, обдаючи лице Лізи своїм гарячим диханням. — Ти все лежиш, жар у тебе не спадається, а той поважний лікар, котрого привозили з міста, нічого до пуття не сказав, усе щось сопів та очі закочував.

Ліза погладила її шовкове волосся.

— Я просто застудилася.

— Так. Але ж той жар…

— Він минувся.

Мері поглянула з надією.

— Й ти одужаєш?

Ліза посміхнулася.

— Я просто не зможу не одужати, бо Парася годує мене так, що від тої кількості наїдків і мертвий підніметься. — Вона зазирнула до вологих, затуманених невідомим їй сумом очей сестри. — А як ти? Не боялася спати одна?

Мері хитнула головою.

— Ні, майже не боялася.

— Звикла?

— Напевне.

Вони ще погомоніли, а потім з’явилася Парася з черговою порцією — великою — наїдків, викликавши протяжливий стогін у Лізи та веселий, легкий радісний сміх Мері.

— Одужуй пошвидше, — прошепотіла, цілуючи Лізу, Мері й пішла, полишивши сестру з неймовірною кількістю їжі.

Дивно, але цього разу Ліза вже залюбки скуштувала смачного бульйону з млинцями, домашньої ковбаси та чималого шматня пирога з вишнями і кухлем молока. Потім спробувала було поснути, та сон, котрого було в неї більш ніж удосталь всі ці три дні, уперто втікався від неї, й знову приходився до думок Ярослав Кирилович — той незрозумілий, дивний чоловік, котрий то обдаровував її холодом, то дивився з незбагненною м’якістю й цілував так, що вона забувалася про увесь Божий світ. Одночасно вона впіймала себе на тім, що починає дослухатися до кроків у коридорі, чекаючи почути що? Невже важкі кроки дужого статурою Ярослава? Але за дверима панувала тиша, був вечір, і Кажановський, певне, уже відпочивався. Та все ж цікаво було, а чи міг він прийти до неї провідати? Та про то навіть і думати не можна було — він не поткнеться, йому не можна приходити у її кімнату, бо він навіть не наречений її, й немає чого його чекати.

Зітхнувши, Ліза розплющила очі й побачила Парасю, що куняла у кутку.

— Парасю, принеси мені щось почитати.

Парася прокинулася й звелася на ноги.

— А що?

— Та будь-що. Попитай у Мері чи ще когось.

Парася повернулася хвилин за двадцять, тримаючи в руках декілька книжок у чорній шкіряній обгортці.

— Ось, — пропихтівши, Парася поклала на стілець книжки. — Панночка сказали, що вам має сподобатися. А книжок у цьому домі — хай Господь милує — це де ж того часу набрати, аби все прочитати.

Під бубоніння обурене Парасі Ліза взялася за верхню книжку, котра виявилася сонетами Шекспіра, й спробувала заглибитися у читання, аби вигнати з думок Ярослава Кириловича, котрий досить зухвало в них оселився, й на котрійсь зі сторінок віднайшла декілька старих, пожовклих від часу папірців, складених учетверо. Зацікавившись, вона відклала книжку з сонетами й розгорнула папірці, відчувши якесь хвилювання в ту мить, як тільки пальці її торкнулися їх. Парася знову закуняла, кімнатою пролунало її неголосне хропіння, а Ліза все сиділа, чомусь не наважаючись зазирнути до тих папірців, котрі були, швидше за все, чиєюсь перепискою, листами невідомої людини… Могло так трапитися, що вона просто ткне свого носа до чужих листів, та все ж зацікавленість була сильнішою від почуття зручності, до того ж листи виглядали досить старими, то, певне, той, хто їх писав, давно вже почив у Бозі, й нічого поганого вона не зробить, коли зазирне до прадавніх листів… Повагавшись ще якусь мить, Ліза все ж розгорнула пожовклий папір і побачила й справді листа, написаного рівними рядками досить старомодливого почерку чорними, вицвілими чорнилами. Вона ще повагалася щодо того, чи має ж право читати, що було там написано, — це ж чужі листи, та очі вже почали жадібно чомусь вчитуватися.

«Любий таточку, здрастуйте!

Пишу я вам листа, котрого ви ніколи не отримаєте, бо вас уже немає поряд мене, ви пішли до любої матінки, зоставивши свою дорогоцінну Марфуню самотньою сиротою в цьому великому, безжальному світі, де ніхто не пожалкує й не приголубить вашої нещасної донечки. А мені ж так не вистачає вашої любої ласки, ніжності вашої батьківської, котра все моє життя замінювала мені й ту — незнану материнську ласку. Як темно та безрадісно зробилося мені на цьому світі, любий таточку, й сум та відчай примусили взяти в руки першого разу загострену пір’їну та розпочати вам листа, котрого ви ніколи не прочитаєте, та я вірю, що ви побачите його з Небес і хоч трішки заспокоїте, розрадите свою Марфуню. А чому ж, любий тату, чому ви кинули мене? Немає радості та світла у житті, й лиш єдина розрада — то Микитка, синочок мій дорогоцінний, та він же ще такий маленький, такий крихітний і геть не розуміє туги моєї гіркої, горя мого невимовного та страху нелюдяного, пекельного та нестерпно жагучого.

А боюся я його, таточку. Його.

Данила.

Де подівся розум мій, де були очі мої в той день, коли я поклала до серця свого згоду на шлюб із цим нечестивцем, коли втямила собі, що кохаю того звіра? Чому не бігла я від нього, не втікала геть, коли він тільки з’явився в нашому домі, й якими чарами тоді зачаклував він мене, чим засліпив мої очі, якою силою привернув до себе мої нещасні серце та душеньку? А я ж з першого погляду, коли він був ще тим убогим ченцем Данилом Кажаном, мов відчуваючи у нім щось темне й недобре, різко його не вподобала, й скільки не