Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

котра набагато нижча за походженням, та що вже поробиш, така моя доленька нещасна, а все завдяки батькові твоєму, щоб йому там твердо лежалося.

Ліза тільки важко зітхнула. Минулося більш року від смерті батька, а маман усе ще продовжувала всердно його проклинати, й Ліза не могла ніяк звикнутися з тими прокльонами.

— Але ж які Кажановські заможні, — знову завела маман, забувши вже, видавалося, що донька три дні пролежалася з жаром і не заможність майбутніх родичів їй зараз потрібна, а спокій та ще материнська ласка.

Їй хотілося просто притулитися до рідної людини, відчути тепло — те неповторне тепло, котрого ніщо не здатне замінити. Та баронеса Венгель-Розумовська не полюбляла пестити доньок що зовсім маленьких, що вже дорослих. Сухо, стримано обійняти, чмокнути в щічку вона ще могла, але чутливе дитяче серце завжди відчувало, що в тих обіймах та цілунках була геть відсутня та жадана материнська ніжність, того сердечного тепла в ній бракувало, котрого так праглося ніжним дівчаткам. Та Ліза, а згодом і Мері якось звиклися обходитися без того, що так бажається кожній живій істоті. Такою вона вже вродилася, їхня гордовита маман.

— Я згодна, — провадила маман, обриваючи думки Лізи, збуджено виблискуючи блакитно-сірими очима, — згодна з тим, що твій батько був досить заможною людиною, коли я виходила за нього заміж, але Кажановські…. У твого батька, здається, не було й десятої частини того, чим володіють ці люди. Ти ж бачила цей будинок? А скількома вони ще володіють, навіть перерахувати важко, й у столиці є, й дача в Криму, неподалік царського палацу. — Маман перенизала плечима. — А ця дивачка Софія Григорівна ще скиглить, що вони можуть обідніти.

Ліза прокашлялася.

— Маман, а… вам не здається, що цей будинок… ну, він якийсь незвичний та дивний…

Маман тільки рукою майнула.

— Ну то й що? Подумаєш, вітерець кімнатою прогулявся і гримнуло добре. Та за такі розкоші, в котрих ти опинишся, заробившись господинею усіх цих статків — ти й не таке маєш витримати. Як на мене, навіть нехай тут пекло розгуляється, то байдуже.

Поморщившись від жадібності маман, котра з приходом бідності заробилася в ній огидно помітною, Ліза наважилася сказати.

— Ви забуваєтесь, що все це належно не любому вашому Роману Яковичу, а його кузенові.

Маман покривилася, мов кислицями обжерлася.

— Нічого я не забуваю. Й добре бачу, хто тут сьогодні є справжнім господарем. До того ж пані Софія заробилася зі мною більш відвертою, як зачула про те, з якого шанованого роду ти походиш… Вона повідала мені, що Ярослав Кирилович після втрати дружини досить відчутно пошкодився розумом. До нашого приїзду він майже декілька місяців пиячив так, що страшно й уявити, накидався на людей і навіть — ти тільки уяви собі, — маман округлила досить виразно свої гарні очі, — він навіть вив разом зі своїм собакою, принаймі так говорить Софія Григорівна, а в мене немає підстав сумніватися в словах маман любого Романа Яковича. Як тільки таке почалося, то Роман Якович усе взяв до своїх вправних рук, бо ж такому статку, як у Кажановських, потрібна міцна господарська рука. Й ти знаєш, — маман озирнулася на щільно причинені двері, — вони серйозно зібралися подумати над тим, аби зачинити цього Ярослава Кириловича до психіатричної лікарні, підлікувати його…

Ліза вдивовано випрямилася.

— Він не схожий на божевільного.

Баронеса закотила очі.

— Елізо, ти що, геть осліпла? Як на мене, то він справжній божевільний і є, у нього ж такі страшні очі. Та як би там не було, я буду тільки радою, коли його кудись зачинять, а господарем у маєтку заробиться Роман Якович, майбутній мій зять. — Вона вдоволено, блаженно усміхнулася. — А ти, моя люба донечко, заробишся господинею усього цього добра.

Але Ліза материнської радості зовсім не поділяла, навпаки, вона ледь стримувала обурення негідною поведінкою свого нареченого. Яким би не був цей Ярослав Кирилович, робити з нього божевільного, аби заволодіти статками родини, — це є підлість, огидна підлість, і такі дії честі Роману Яковичу аж ніяк не додавали. До того ж, на думку самої Лізи, Ярослав не був божевільним. Трішки дивакуватим та дещо небезпечним — можливо, та у них цілий маєток дивний та і родина взагалі.

Маман раптом підвелася на ноги.

— Ну все, не буду тебе більш утомлювати. Відпочивай, люба, та набирайся сил, а то наречений так за тобою сумується, що й не знаю, як сказати.

Посміхнувшись та клюнувши Лізу в щоку, маман пішла.

А слідкома за нею з’явився наречений.

Він упевнено з’явився на порозі, а за ним прийшла і його мати, але Ліза, зіславшись на слабкість та сонливість, швидко їх здихалася, удавши з себе примхливу та вередливу від хвороби панночку. Софія Григорівна, ставлення котрої до Лізи значно потеплішало за цей час, побажала їй найшвидшого одужання й велично випливла з кімнати, прихопивши за собою сина, котрий усе цілував ніжну ручку нареченої й шепотів ласкаві слова, обдаровуючи палкими поглядами.

А ось Мері, на котру так чекала сама Ліза, чомусь усе не з’являлася. Вона прийшла вже під вечір, прийшла, несміливо постукавшись та просунувши до дверей біляву голівку.

— Лізо, можна?

Сестра посміхнулася.

— Господи, Мері, де ти була? Я тебе вже зачекалася!

Мері увійшла, причинивши за собою двері, й постояла, притулившись спиною до стіни. Люблячий, турботливий погляд Лізи відразу ж відзначив, що Мері якось змарнілася за цей час, їі й без того худенька постать зробилася ще більш тоненькою, а юне, чарівне личко зблідло й осунулося. Й уся вона — юна, худенька, в білій сукні з мереживами — видавалася люблячій Лізі такою самотньою, такою нещасною, що їй сльози накотилися на очі від почуття гострого жалю та пронизливої, майже материнської любові до сестри, такої ще маленької у свої сімнадцять років проти двадцяти п’яти, котрі мала Ліза.

Вона простягнула до Мері руку.

— Ти не хочеш мене обійняти?

Мері якось несміливо зробила крок уперед.

— А ти не сердишся на мене?

Ліза здивовано нахмурилася.

— За що?

Мері покривила своє лялькове личко.

— За мою витівку біля річки того дня. Я не мала втікати й полишати тебе наодинці з тим жахливим чоловіком та його вовчиськом. — Вона помовчала й тихо додала: — Якби я не втекла, ти б не захворіла.

Ліза відразу ж пригадала той божевільний, вогняний поцілунок з господарем маєтку, спогад про який вона