Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

якому Чарлі не вдається потрапити додому навіть на таксі

ейзі прокинулася від будильника. Потягнулась у ліжку, ніби кошеня. Вона чула, як тече вода в душі: отже, сусідка по квартирі вже встала. Дейзі накинула рожевий пухнастий халат і вийшла в коридор.

— Хочеш вівсянки? — гукнула вона до дверей ванної.

— Не дуже. Але якщо зготуєш, їстиму.

— Фліртуєш, як боженька, — озвалась Дейзі і пішла на кухоньку, де поставила вівсянку на плиту.

Тоді повернулася до спальні, натягнула робочий одяг і глянула на себе в дзеркало. Скривилася. Зібрала волосся в тугу ґульку на потилиці.

Її сусідка Керол, біла жінка з Престона з тонкими рисами обличчя, просунула голову в двері спальні. Вона енергійно витирала волосся.

— Ванна кімната твоя. Що там з вівсянкою?

— Думаю, треба перемішати.

— То де ти вчора була? Сказала, що йдеш до Сибілли на день народження, але так і не вернулась.

— Не пхай свого носа до чужого проса, — Дейзі пішла на кухню і перемішала вівсянку. Додала дрібку солі і ще помішала. Тоді ляпнула кашу в тарілки й поставила їх на стіл.

— Керол, вівсянка стигне.

— Це не справжній сніданок, — напіводягнена Керол зайшла до кухні, сіла і втупилась у вівсянку.— Як на мене, справжній сніданок — це смажені яйця, сосиски, кров'янка і томати на грилі.

— Якщо ти таке зготуєш, я з'їм.

Керол розсипала поверхнею каші десертну ложку цукру. Подивилася в тарілку. Тоді висипала ще ложечку.

— Ніфіга. Ти сказала б, що з'їси. Але потім почала би скиглити про холестерин і про те, що смажене робить із твоїми нирками, — вона обережно, ніби вівсянка могла її вкусити, скуштувала ложечку. Дейзі передала їй горнятко з чаєм. — З тобою і з твоїми нирками. Власне, для різноманітності не завадило б. Ти колись їла нирки, Дейзі?

— Один раз. По-моєму, з тим же успіхом можна підсмажити на грилі півфунта печінки, а потім його обісцяти.

— Ти не вкурила прикол, — пирхнула Керол.

— Їж давай.

Вони доїли кашу і допили чай. Поставили тарілки в посудомийку, і оскільки та була заповнена тільки наполовину, вмикати її не стали. Тоді поїхали на роботу. Керол, вже в уніформі, сиділа за кермом.

У кімнаті з купою порожніх столів Дейзі сіла за свій, і тут задзвонив телефон.

— Дейзі? Ти спізнилася.

— Ні, пане, не спізнилася, — відповіла вона, звірившись із годинником. — Я можу вам ще чимось допомогти?

— Саме так. Можете зателефонувати чоловіку на прізвище Коутс. Він друг Головного. Обоє вболівають за «Крістал Пелес». І Головний сьогодні вранці надіслав мені вже дві есемески! Хотів би я знати, хто взагалі навчив Головного писати CMC!

Дейзі занотувала деталі і набрала номер. Тоді найофіційнішим голосом, із найефективнішим звучанням, на яке була здатна, заговорила:

— Детективка-констебль Дей. Чим я можу вам допомогти?

— Ну, — відповів чоловічий голос на тому кінці дроту, — як я вже розказував Головному вчора ввечері... Чудовий чоловік і прекрасний друг, старий друг. Так от, він запропонував поговорити з кимось у вашому бюро. Я хотів би повідомити про злочин. Ну, хоча я і не впевнений, що справді йдеться про злочинну діяльність. Можливо, цьому всьому є якесь цілком розумне пояснення. У рахунках були деякі неспівпадіння, тому, буду з вами відвертим, я дав своєму бухгалтеру кількатижневу відпустку, а тим часом намагатимуся з'ясувати, чи то він є причиною деяких фінансових, гм... незбігів.

— Гадаю, ми з'ясуємо деталі, пане. Яке ваше повне ім'я? І повне ім'я вашого бухгалтера?

— Мене звуть Ґрем Коутс. З Агентства Ґрема Коутса. А мого бухгалтера звуть Чарльз. Чарльз Нансі.

Дейзі записала обидва імені. Жодне з них її не стривожило.

Товстун Чарлі планував влаштувати Павуку скандал, щойно той повернеться додому. Він знову і знову репетирував сварку в уяві і щоразу в ній перемагав, чесно й беззаперечно.

Однак тієї ночі Павук додому не прийшов, і Товстун Чарлі зрештою вирубився перед телевізором, по якому крутили якесь вульгарне шоу для хтивих людей із безсонням; здається, воно називалося «Покажи дупку».

Він прокинувся на канапі, коли Павук відсунув штори.

— Чудовий день, — зауважив брат.

— Ти! Ти цілував Розі. Навіть не намагайся заперечувати!

— Мені довелося.

— Що значить довелося? Тебе ніхто не змушував.

— Вона думала, що я — це ти.

— Але ти знав, що ти — не я. Не слід було її цілувати.

— Але якби я відмовився її цілувати, вона подумала б, що це ти відмовляєшся її поцілувати.

— Але то був не я!

— Вона цього не знала. Я просто намагався допомогти.

— Допомагати, — огризнувся Товстун Чарлі з канапи,— це щось таке, що зазвичай передбачає не цілувати мою наречену. Міг би сказати, що в тебе болять зуби.

— А це, — доброчесно відповів Павук, — була би брехня.

— Але ж ти вже брехав! Ти вдавав мене!

— Ну, це примножило би брехню. А я вчинив так лише тому, що ти не міг піти на роботу. О ні, не можна було брехати ще більше. Я почувався б просто жахливо.

— Ну а так я почувався жахливо. Мені довелося дивитися, як ти її цілуєш.

— Он як, — мовив Павук. — Але вона думала, що цілує тебе.

— Годі це торочити!

— Тобі б це мало лестити. Обідати хочеш?

— Авжеж, не хочу. Котра година?

— Обідня. І ти знову спізнився на роботу. І добре, що я не вирішив тебе ще раз прикрити, якщо оце так ти мені дякуєш.

— Все добре. Мені дали двотижневу відпустку. І бонус.

Павук підняв брову.

— Слухай, — Чарлі відчув, що настав час перейти до наступної частини сварки, — я не намагаюсь позбутись тебе абощо, але мені просто цікаво: коли ти збираєшся відчалювати?

— Ну, коли я тільки прибув, то думав залишитись на деньок, може, на два. Тільки щоб побачити брата, а потім рухатись далі. У мене купа справ.

— То ти поїдеш сьогодні?

— Таким був мій план. Але потім ми зустрілись. Не можу повірити, брате, що ми майже все життя провели нарізно!

— А