Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Поки день тьмянів, Ґрем Коутс сидів у своєму кабінеті, втупившись в екран комп'ютера. Він витягував на світ божий файл за файлом, таблицю за таблицею. До деяких вносив зміни, але більшість видаляв.

Того вечора він збирався з'їздити до Бірмінгема, де його клієнт, колишній футболіст, відкривав нічний клуб. Натомість довелось зателефонувати і перепросити: з'явились невідкладні справи.

Невдовзі світло за вікном геть зникло. Ґрем Коутс сидів при холодному відблиску екрана, змінював, переписував і видаляв.

А ось іще одна історія, яку розповідають про Анансі.

Колись давно-давно дружина Анансі засадила поле горохом. І то був найкращий, найжирніший, найзеленіший горох, який ви могли б собі уявити. Ваш рот наповнився б слиною на один вид того гороху.

Анансі поклав на той горох око з тієї самої хвилини, як забачив поле. Йому не хотілось частини гороху, о, будьте певні, апетити Анансі були непогамовні. Він не бажав ділитися. Він хотів весь горох собі.

Тому Анансі розлігся на ліжку і став стогнати, довго-довго і голосно, а його дружина і дітлахи заметушились довкола нього.

— Я помираю, — затягнув Анансі слабеньким-солоденьким-тоненьким голосом. — І життя моє геть-геть закінчується.

І його дружина з синами залились гіркими сльозами. А Анансі своїм слабеньким-тоненьким голосом і просить:

— При моєму смертному ложі пообіцяйте мені дві речі.

— Що завгодно, що завгодно, — кивають дружина і сини.

— По-перше, пообіцяйте поховати мене біля великого хлібного дерева.

— Того дерева, що росте на краю горохового поля? — перепитує Анансина дружина.

— Такечки-так, саме біля того дерева, — каже Анансі. А тоді слабеньким-тоненьким голосом продовжує:— І ще одну річ пообіцяйте мені. Пообіцяйте, що в пам'ять про мене розпалите вогонь біля моїх ніг, при могилі. І щоб показати, що ви мене не забули, паліть той вогонь, щоб він горів і горів, і ніколи не згас.

— Звісно, палитимемо! — обіцяють дружина й дітлахи Анансі, заливаючись сльозами і схлипуючи.

— І на тому вогні, щоб нагадувати про вашу повагу і любов, хай буде казанець із соленою водичкою, яка означатиме всі ті гіркі сльози, які ви тут наді мною проливаєте, поки я помираю.

— Буде, буде казанець! — запевнили-залементували дружина і сини, а Анансі заплющив очі і спустив дух.

Тож вони понесли Анансі до великого хлібного дерева, яке росло біля горохового поля, і закопали його на два метри в землю, а біля ніг його запалили вогник, і поставили при вогні казанець, повний соленої води.

Анансі ж весь день чекає собі тишком, а коли спадає ніч, видряпується з могили, іде до горохового поля, де вибирає найбільші, найсолодші і найдостигліші стручки. Він збирає їх і варить в казанці, і напаковує горохом кендюхи, доки його живіт не напинається, ніби барабан.

А потім, перед світанком, знову ховається в землю і спить собі солодесенько. Анансі спить, поки його дружина і дітлахи з'ясовують, що горох кудись подівся; спить, поки вони бачать, що казанець порожній; спить, поки вони знову наповнюють його солоною водою; і поки вони горюють, теж спить.

І так щоночі Анансі виходить з могили, і аж світиться, аж пританцьовує від власних хитрощів, і щоночі наповнює казанець горохом, а тоді набиває пузо, і їсть, поки не перестане лізти.

Дні минають, а сім'я Анансі худне й худне, бо Анансі з'їдає ночами все, що встигає достигнути, а їм не залишається нічогісінько.

Дружина Анансі дивиться на порожні тарелі і питає в синів:

— Ох, а що зробив би ваш батько?

Її сини думають, думають і гадають, і згадують всі історії, які колись розповідав їм Анансі. А тоді ідуть до смоляної ями, і купують смоли на шестипенсовик — стільки, щоб заповнити чотири великі цеберка, і відносять смолу до горохового поля. А вже біля поля роблять смоляного чоловіка: смоляне лице, смоляні очі, смоляні руки, смоляні пальці і смоляні груди. Гарний вийшов чоловік, чорний і гордий, як сам Анансі.

А вночі старий добрий Анансі, товстий, як і за життя, виборсується з землі, і, товстий і радий, із напнутим, ніби барабан, пузом, прошкує до горохового поля.

— Ти хто такий? — питає Анансі у смоляного чоловіка.

А смоляний чоловік нічичирк.

— Це моя місцина, — каже Анансі смоляному чоловікові.— Це моє горохове поле. Забирайся геть, щоб не накликати на свою голову лиха.

А смоляний чоловік не каже і словечка, не ворушить і м'язом.

— Я найсильніший, наймогутніший, найм'язистіший чоловік із тих, що є або колись будуть, — каже Анансі смоляному чоловікові. — Я лютіший за Лева, я швидший за Гепарда, я сильніший за Слона і жахливіший за Тигра! — і Анансі аж роздувається від власної могутності, від сили і люті, та й забуває, що він просто маленький павук. — Тремти! Тремти і забирайся!

А смоляний чоловік не затремтів і не втік. Правду кажучи, він просто стояв собі, як вкопаний.

Тому Анансі б'є смоляного чоловіка.

Кулак Анансі намертво прилипає до смоли.

— Відпусти мою руку! — каже він смоляному чоловікові.— Відпусти мою руку, інакше вдарю тебе по писку!

А смоляний чоловік нічичирк, і не ворушить жодним м'язом, тому Анансі з усієї сили б'є його прямісінько по писку.

— Добре, — каже Анансі, — жарти жартами. Тримай собі мої руки скільки влізе, але в мене ще чотири руки і дві замашні ноги, і всі їх ти не втримаєш, тому відпусти мене, і я тебе більше не битиму.

А смоляний чоловік не випускає рук Анансі й не каже ні словечка, тому Анансі б'є його всіма руками, а тоді ще й копняків дає.

— Добре, — каже Анансі. — Відпусти мене, а то я тебе вкушу.

І набирає повний рот смоли, і смола затікає йому до носа, і тече на обличчя.

Так дружина з діточками і знаходять Анансі наступного ранку, коли приходять до горохового поля біля хлібного дерева: прилиплого до смоляного чоловіка і мертвого, як історія.

І вони зовсім не дивуються, що знайшли його таким.

Адже в ті дні таким Анансі знаходили весь час.

Шостий розділ, у