Яна Янко - Він та Вона, Яна Янко

Пара засміялась. Але раптово з неба почав падати сильний дощ, немов просто барабани веселкового музичного виконання. Дощ проймав повітря, змішуючись з ароматами лісу та свіжої землі.

Відразу їх змочили густі краплі, і вони встали відчуваючи на собі вогку прохолоду. Спільно вони почали швидко складати всі речі, обережно складаючи плед. З криками, немов діти, вони втікали від дощу, кидаючи все до машини.

– Ти ж казав, що сьогодні дощу не мало бути? – сказала розлючено Еліза.
– Ну, прогноз погоди не завжди точний, – відповів Ян з невеликою кривою посмішкою, в його словах є крапелька розгубленості. – Не засмучуйся так, може він скоро закінчиться?

Після цих слів, вони відчули, як дощ почав палити ще сильніше, створюючи туман, який обгортав їхній автомобіль, нічого не було видно, окрім затуманених вікон.

– Звісно, скоро, – скептично відповіла Еліза, її голос набув відтінку недовіри. – Ми ж так навіть не зможемо поїхати?
– Ні, але я думаю він не на довго, – спробував заспокоїти її Ян, подумавши, як бути корисним в цій ситуації. – А зараз я включу нам піч, щоб ми не змерзли.

Після одного натиску, машина почала прогріватися, і Елізі стало тепліше. Вона відчула, як втрачена тепло більше не була головною проблемою, адже між ними двома було щось більше – спільна ситуація, яка поєднала їх у боротьбі з дощем.

– Думаю, нам краще влаштуватися ззаді, щоб не витрачати пальне, – розмірковувала Еліза.
– Згоден, – погодився Ян.

Вони відсунули крісла вперед і відкинувши спинки, перемістилися на задні сидіння та витягнули сухий плед, щоб накритися ним. Швидко зайнявши місця, Еліза накинула на себе плед та чекала Яна, але вони зіткнулися зі ще однією проблемою. Зріст хлопця.

– Що ж, давай спочатку сядь ти, а я після тебе, – промовила Еліза.

Ян моторно забрався назад, а після нього дівчина. Вони знаходились настільки близько, що вміститися стало практично неможливим завдяки відсутності простору. Попри це, вони намагалися якось влаштуватися більш зручно. Почалася метушня.

– Прокляття, Яне, ти вдарив мене!
– Вибач, – прошепотів він зверху.
– Так, зараз, почекай, – сказала Еліза.
– Обійми мене, – сказав хлопець, його голос звучав тепло.
– Що?! Але... Добре, – погодилась Еліза, її голос був повний здивування, але вона обійняла раптом притихшого хлопця.

Ян несподівано притулився всім тілом, обхопивши талію Елізи руками. Дівчина зніяковіло задихала йому у шию. Вони завмерли. Стукіт сердець було чути на всю машину. Скажений ритм одного переривався не менш скаженим ритмом іншого. Нарешті дорвавшись до тіла іншого, захотілося завмерти та не відпускати ніколи.

Еліза, звільнивши свою внутрішню соромливість, ніжно та відверто притулилася до боку Яна. Вона відчувала його тепло та запах шкіри. Її голова спокійно впала на плече хлопця, знаходячи там затишок. Ян, відчуваючи її, мовчки розгорнув плед і обережно обвив їх обох ним.

Поступово він розсунув коліна, створюючи комфортний простір для неї. Його обійми стали ще тіснішими, і він злегка притулив її до себе, мов оберігаючи від будь-яких негараздів. Тіло Яна віддавало тепло, яке переносилося на Елізу, створюючи враження, що вони об'єдналися в одне ціле.

Ця мить стала особливою для них обох – мить, коли слова стали зайвими, а дотик та близькість виражали все, що їм було потрібно.

Еліза, несподівано повернула голову до нього, відкриваючи свої виразні очі, наповнені загадковістю. Повільно, її м'які губи притулилися до губ Яна, створюючи ніжний поцілунок, який був наповнений емоціями та спільними моментами, що вони разом пережили. Цей миттєвий контакт викликав в них відчуття тепла і злиття, ніби час зупинився, і їхні серця билися в одному ритмі, створюючи магічний момент, який назавжди залишився в їхніх пам'ятях.

                                    ***

Після закінчення дощу, коли останні краплини вже висохли на вікнах автомобіля, вони вирушили додому, сповнені почуттями та емоціями після їхньої глибокої розмови та несподіваного, але надзвичайно ніжного поцілунку.

В салоні машини панувала спокійна тиша, в якій перепліталися їхні власні думки та відчуття. Навіть необхідність в словах стала зайвою, адже вони відчували внутрішню гармонію та щасливий пульс своїх сердець. Ян і Еліза мовчки рушали дорогою, вкритою темрявою, де їхня машина була єдиним рухомим світлом.

Але на середині цієї магічної дороги, коли їхні душі ще були розпалені від недавньої близькості, їх світ раптово зупинився. То сталося так швидко, що час здавалося вперше зупинився в очікуванні подій. Різкий удар відірвав їх від реальності, віддалений тріск розломленого металу і викликаний ним крик переповнювали повітря.

Вимушена зупинка вихопила їх із привітного світу непохитного щастя та кинула в безлад ситуації. Дорога, яка недавно так гармонійно співіснувала з їх мріями, стала непередбачуваною ділянкою невідомості. Під небом, яке ще нещодавно було символом їхнього об'єднання, вони тепер опинилися у зовсім іншому.

Елізу пробудив дедалі більший гул - звук, подібний до надривного тріщання музичної голки зламаного грамофона поверхнею платівки. Усе було як у тумані. Голова боліла тупим болем і ніби пульсувала. На мить, дівчина відчула швидкоплинний біль у тілі.

Коли вона, нарешті, змогла розліпити неслухняні повіки. Але перед її поглядом усе розпливалося: чітко можна було розгледіти лише Яна який лежав із закритими очима. Еліза спробувала доторкнутися до нього, але біль знову заполонив її свідомість. Перед очима все стемніло.