Яна Янко - Він та Вона, Яна Янко

Ян повільно прокинувся, відчуваючи, як м'язи його тіла розслабилися після глибокого сну. Легкий біль, який пробрався у його організм, нагадував про подію, що сталася.

Коли Ян намагався сконцентрувати свій погляд, його очі зустрілися з розмитими контурами приміщення — палатою лікарні. Білизна стін і покривала, які оточували його, створювали враження надзвичайної чистоти та спокою.

Згодом, деталі об'єктів навколо почали виявлятися чіткішими. Ян розпізнав медичні прилади, що стояли поруч з ліжком, свідчачи про те, що його стан потребував медичної уваги.

Повернувши голову, він побачив лице батька, яке наразі було сповнене стурбованості. Сидячи поруч, він мовчки спостерігав за Яном, очима повними підтримки та турботи.

– Тату..., – тихо сказав Ян, його голос звучав приглушено, немов би він обмежував його звуки, аби не нашкодити тихості палати.
– Синку! Господи, як я за тебе хвилювався, – відгукнувся батько, його слова виражали мішанину відчуттів: радість, полегшення та тривогу.

Він підійшов ближче до ліжка, дивлячись на Яна з ніжністю і пильними очима.

– Як ти себе почуваєш? Щось болить? Мені покликати лікаря? – перепитував батько, його голос був занепокоєний.
– Добре, нічого не болить, лікаря не потрібно, – відповів Ян.

Його погляд зустрівся з поглядом батька, і в цьому миті вони спільно поділились розрадою від звістки про Янове покращення.

– Добре, – батько заспокоївся, підтверджуючи тим свою згоду з Яновою відповіддю.
– Що зі мною трапилось? – запитав Ян, його голос звучав наразі сповненим цікавості.
– Ви потрапили в аварію, – повідомив батько, його слова були величезним кроком у розкритті події, що сталася.

Він підійшов ближче до ліжка, якби намагаючись підтримати Яна в цьому нелегкому для нього моменту.

– Аварію? – перепитав Ян з подивом у голосі, його міміка відображала здивування.
– Так, вас збив п'яний водій, який теж в лікарні зараз, – розповів батько, підкреслюючи важливість цієї деталі.

Його погляд віддавав різні емоції — від обурення до жалю за те, що стало причиною тяжкої ситуації для Яна.

Ян спробував згадати щось, але замість спогадів він зіткнувся лише з однією глибокою темрявою, немов би його пам'ять була вкрита завісою незнаного.

– Як Еліза? З нею все добре? – запитав Ян, його голос був сповнений хвилювання.
– Так, вона в порядку, не хвилюйся, – підбадьорив його батько, слова його лунали з відчуттям підтримки.
– Добре, – Ян полегшено видихнув.

Розслабившись, хлопець почав заплющувати очі, його тіло м'яко віддавалося відключенню від реальності, а заспокійливий стукіт серця був супроводом до снів.

                                    ***

Еліза прокинулась в лікарні. Її очі повільно оглянули затемнену палату. Невеликий потік світла пробивався крізь штори, освітлюючи білосніжну постіль і стерильне середовище навколо.

Біля неї, із турботливим обличчям сиділа її мати Мері Вайт. Навіть в сорок два роки, її гладке, каштанове волосся, зібране у просту зачіску, підкреслювало доброзичливий вираз її обличчя.

Обличчя Мері було ніжним, але водночас в ньому відчувалась сила і впевненість, надійно підкреслені червоною помадою на губах. Вираз її темних очей віддавав глибоким спокоєм і розумінням, ніби відображав у собі всю волю та відданість, які вона вкладала у свою роль матері. У неї була стримана зовнішність, але водночас явна елегантність, яка надавала їй гідність і привабливість.

Материнська рука ніжно тримала її, нібито боронячи від життєвих негараздів. Мати, спостерігала за її пробудженням з виразом пильної уваги й незрівнянною ніжністю на обличчі.

– Мамо..., – тихо сказала Еліза, відчуваючи втому в тілі. 
– Доню! Нарешті ти прокинулась, я так хвилювалась за тебе, – відгукнулась Мері з полегшенням, що найближча їй людина знову на ногах.

Замість відповіді Еліза мовчки поглянула на матір, очі виражали питання.

– Що сталося? – запитала Еліза, важко проковтуючи.
– Ти потрапила в аварію, вас на дорозі збив п'яний водій, який не впорався з керуванням. І ви втрьох потрапили в лікарню. Вас знайшов чоловік, який також їхав цією дорогою, – розповіла мати, намагаючись донести до доньки всю обставину трагедії.
– Аварію? 
– Так.

Еліза відкривала завіси пам'яті одну за одною. Щаслива мить, коли вони поїхали додому, перепліталися з тривожною миттю, коли дорога раптово стала непередбачуваною, а автомобіль, здавалося, втратив контроль. Пам'ять про ту мить, коли темрява обійняла її очі, була такою сильною, ніби вона відчувала той момент знову - бурхливий стукіт серця, адреналін, що швидко пронизував кожен нерв. І тоді їй знову на зустріч виблискували очі Яна, який несвідомо лежав поруч, оберігаючи їхнє спільне життя.

– Де Ян? – запитала Еліза, ніби той момент повертався до неї з живими кольорами.
– Не хвилюйся, він у сусідній палаті. З ним все добре, він прокинувся трохи раніше за тебе, – заспокоїла її мати. 
– Це, чудово, – прошепотіла Еліза, відчуваючи, як полегшення від цих новин сповільнило біг її серця.

Втомлена і зморена емоційною драмою, Еліза повернулася до обіймів сну, де її мрії вільно пливли у світ невагомих і яскравих образів.

                                    ***

Наступного дня, Ян та Еліза, навіть зі слабко відчутними післядіями минулого дня, покинули лікарню. Звісно, вони так і не змогли зустрітися протягом цього часу, але після того, як вони розійшлись дорогами – Еліза попрямувала до свого затишного куточка в гуртожитку, а Ян відправився вже знайомими вулицями додому.

Високі крони дерев у парку відбивали відблиски сонця на поверхні озера, створюючи малюнок світлових плям на воді. З плескотанням хвильок вітерець ніс запах трав і квітів, надаючи атмосфері ніжності. Еліза вийшла прогулятись, де несподівано зустріла Яна.

З кожним кроком до лави, на якій сидів Ян, вона відчувала легку зміну атмосфери, коли доторкалась до енергії його присутності. Вона відчувала власний пульс, який ритмічно стукався в грудях. Ян, відданий своїм думкам, не звернув на неї уваги, коли вона сіла біля нього.