Стівен Вайнберг - Пояснюючи світ

описати точними математичними натуралістичними теоріями, узгодженими зі спостереженням. Вивчення світла та небес було важливе, але ще важливіше було те, що науковці зрозуміли, які речі можна вивчити й те, як це зробити.

Ніщо за часів Середньовіччя ані в ісламському світі, ані у християнській Європі з цим не зрівняється. Утім, тисячоліття, що тривало між падінням Риму та науковою революцією, не було інтелектуальною пусткою. У навчальних закладах ісламу, а потім і в університетах Європи досягнення давньогрецької науки були збережені, а в деяких випадках – і вдосконалені. Так був підготовлений ґрунт для наукової революції.

При цьому в Середньовіччі збереглися не лише досягнення давньогрецької науки. У середньовічному ісламському та християнському світах ми побачимо продовження давніх суперечок щодо ролі в науці філософії, математики та релігії.

9. Араби

Після падіння у V столітті Західної Римської імперії її грекомовна східна частина продовжила існувати як Візантійська імперія й навіть розширила свої кордони. Найвищого військового успіху Візантійська імперія досягла за часів імператора Іраклія, армія якого в 627 році н. е. у битві при Ніневії розгромила армію Перської імперії – давнього ворога Риму. Але не минуло й десяти років, як візантійцям довелось зійтися з більш грізним супротивником.

За часів античності араби були відомі як варварський народ на кордоні Римської та Перської імперій, «що просто відділяє посіви від пустелі». Вони були язичники, з релігійним центром у місті Мекка, у заселеній західній частині Аравії, відомій як Гіджаз. Починаючи з кінця V століття, один мешканець Мекки на ім’я Могамед поставив собі за мету навернути своїх співгромадян до монотеїзму. Зустрівшись з опором, він та його помічники втекли у 622 році до Медіни, яку вони потім використовували як військову базу, щоб завоювати Мекку та більшу частину Аравійського півострова.

Після смерті Могамеда в 632 році більшість мусульман підкорялася владі чотирьох правителів, що зміняли один одного й мали резиденції спочатку в Медіні: його товаришів та родичів Абу Бакра, Омара, Османа та Алі. Сьогодні мусульмани-суніти називають їх «чотирма праведними халіфами». У 636 році, лише через дев’ять років після битви при Ніневії, мусульмани завоювали візантійську провінцію Сирію, після чого захопили Персію, Месопотамію та Єгипет.

Їхні завоювання познайомили арабів із більш космополітичним світом. Наприклад, арабський генерал Амру, який захопив Александрію, рапортував халіфу Омару: «Я взяв місто, про яке можу сказати лише, що воно налічує 6 000 палаців, 4 000 лазень, 400 театрів, 12 000 торговців овочами та фруктами і 40 000 євреїв»1.

Одна меншина, попередники сучасних шиїтів, визнала владу лише Алі – четвертого халіфа й чоловіка доньки Могамеда Фатіми. Постійним розкол в ісламському світі став після повстання проти Алі, під час якого його та його сина Гуссейна було вбито. У 661 році в Дамаску встановилася нова династія – сунітський Омейядський халіфат.

За часів правління Омейядів арабські завоювання поширилися на території сучасного Афганістану, Пакистану, Лівії, Тунісу, Алжиру та Марокко, більшу частину Іспанії, а також значну частину Середньої Азії аж до Амудар’ї. З колишніх візантійських земель, якими вони тепер правили, вони почали всотувати давньогрецьку науку. Деякі давньогрецькі знання надходили також із Персії, правителі якої завжди радо вітали давньогрецьких вчених (зокрема Сімплікія) іще до розквіту ісламу, коли неоплатонівську Академію закрив імператор Юстініан. Втрата християнського світу стала здобутком ісламського.

Золота доба арабської науки настала за часів наступної сунітської династії – Аббасидського халіфату. Багдад – столицю Аббасидів – збудував на обох берегах річки Тигр у Месопотамії халіф аль-Мансур, що правив між 754 і 775 роком. Це місто стало найбільшим у світі або хоча б найбільшим за межами Китаю. Найвідомішим його правителем був Гарун аль-Рашид, халіф від 786 до 809 року, прославлений книжкою «Тисяча й одна ніч». Саме за правління аль-Рашида та його сина аль-Мамуна, халіфа від 813 до 833 року, свого найбільшого розмаху досягнула справа перекладання наукових творів із Греції, Персії та Індії. Аль-Мамун навіть відправив до Константинополя спеціальну місію, що привезла звідти давньогрецькі рукописи. До складу делегації, імовірно, входив лікар Гунайн ібн Ісхак – найвидатніший із перекладачів IX століття, який заснував цілу перекладацьку династію, підготувавши свого сина та небожа продовжити цю справу. Гунайн перекладав твори Платона та Арістотеля, а також медичні тексти Діоскорида, Ґалена та Гіппократа. Крім того, арабською мовою в Багдаді були перекладені математичні твори Евкліда, Птолемея та інших, деякі через сирійський проміжний варіант. Історик Філіп Гітті чудово зіставив стан тогочасної освіти в Багдаді з неписьменністю Європи на початку Середньовіччя: «Адже поки на Сході аль-Рашид та аль-Мамун заглиблювалися в давньогрецьку та перську філософію, їхні сучасники на Заході, Карл Великий та його лорди, ледь поралися з мистецтвом написання власних імен»2.

Іноді можна почути, що найбільшим внеском до науки Аббасидських халіфів було заснування інституту перекладу та досліджень першоджерел Байт аль-Гікма (Будинок мудрості). Припускають, що цей інститут виконував для арабів приблизно ту саму функцію, що й Мусейон та бібліотека в Александрії для давніх греків. Цій думці кинув виклик знавець арабської мови та літератури Дімітрі Ґутас3. Він вказує на те, що назва «Байт аль-Гікма» є перекладом перського терміна, який здавна використовували в доісламській Персії, щоб позначити сховище книжок здебільшого з перської історії та поезії, а не давньогрецької науки. Відомі лише кілька творів, перекладених у Байт аль-Гікмі за часів аль-Мамуна, причому саме з перської, а не давньогрецької мови. Як ми побачимо нижче, у Байт аль-Гікмі проводили деякі астрономічні дослідження, але про їхній масштаб відомо небагато. Безперечне лише те, що завдяки Байт аль-Гікмі чи ні, але саме місто Багдад за часів аль-Мамуна та аль-Рашида було великим центром перекладів та досліджень.

Арабська наука не обмежувалася лише Багдадом, а поширювалася на захід до Єгипту, Іспанії та Марокко, а також на схід до Персії та Середньої Азії. Участь у цій роботі брали не лише араби, а й перси, євреї та турки. Усі вони були важливою частиною арабської цивілізації й писали арабською (або принаймні арабським письмом). Арабська мова взагалі мала тоді в науці статус, подібний до того, який сьогодні має англійська. У деяких випадках навіть складно визначити етнічне походження цих мислителів. Я називатиму всіх їх разом загальним словом «араби».

Приблизно можна визначити дві різні наукові традиції, яких дотримувалися арабські вчені мужі. З одного боку, там були справжні математики та астрономи, які не надто переймалися тим, що сьогодні ми назвали б філософією. А ще там були філософи й лікарі, що не були дуже активні в математиці, але перебували під сильним впливом Арістотеля. Їхній інтерес