Марісса Вольф - Син маминої подруги, Марісса Вольф

17

Миколай

 

Ми лежали на палубі, стомлені один одним. Машка прикрила на секунду очі, а потім почала тихенько сопіти. Над нами було темне небо, немов чорне покривало, розшите мерехтливими далекими зірками.

 

Мої думки понеслися до такої ж тихої ночі, тільки 13 років тому.

Нас з Машкою на літо часто відправляли до моїх бабусі з дідом в село. Ті і раді були нашій компанії, навіть кепкувати один з одного переставали в нашій присутності. Всерйоз вони ніколи не лаялися, тільки підколювали один одного іноді знатно. Начебто і прикро могло бути, але ніхто не ображався. Вони вміли сміятися над собою. Дуже корисна якість виявилася, це я зрозумів, вже коли виріс.

Нашим з Машкою обов'язком було приганяти козу Дуньку щовечора з пасовища. А Дунька, треба сказати, була не звичайна тиха і слухняна животина, а вельми характерна дама. Як тільки ми висмикували її кілочок і бралися за мотузку, щоб вести недолугу додому, як в неї немов біс вселявся. Коза починала скакати і брикатися так, ніби її вели на заклання.

Ми з Машкою вже давно виробили свій хитрий план по приручення цієї бестії. Я міцно тримав мотузку, а Машка посилено запихала Дуньці в рот капустяний лист. А капусту Дунька любила навіть більше, ніж познущатися над нами. Так ми і йшли: попереду Машка з качаном капусти, за нею Дунька, яка намагалася не відстати, а за ними з мотузкою десь позаду йошов я.

Але капуста працювала тільки поки ми йшли по дорозі. Як тільки ми підходили до сараю, в якому коротала свої ночі коза, ця хутряна красуня починала упиратися так, що затягнути її міг хіба що дід, але ніяк не я в свої тринадцять.

Дунька півгодини вимотувала нас, а потім немов відпрацювавши зміну, як по годинах, спокійно трусила на спокій. І чого їй не вистачало, питається? Може уваги. А може вона нас ненавиділа?! Загалом, одним словом - коза ще та.

Після вечірніх раундів з Дунькою ми були настільки виснажені, що сил вистачало тільки залізти на горище і завалитися на сіно, поглядаючи через відкрите вікно на небо.

Так ось, в одну з таких ночей Машка раптово зітхнула, схлипнула і тихо промовила:

- Миколо, а адже це колись закінчиться?

- Так, ніколи це не закінчиться, поки ця дура не здохне, - не зрозумів я.

- Я не про козу цю драну, - сказала і задумалась, - а може не драну. Я про нас з тобою. Виростемо, закохався, я вийду заміж, ти одружишся, і закінчиться наша казка. Але я все одно буду пам'ятати нашу дружбу. І дуру-козу теж пам'ятати буду.

Я тоді нічого їй не відповів. І не тому, що не знав, що сказати (вже хто-хто, а я точно знав, що вона хотіла почути), а тому, що і сам здивувався, що це все може просто закінчитися.

 

І ось ми з нею тут. І я хочу, щоб це ніколи-ніколи не закінчувалося.

«Ну, що за романтичний писюн», - покартав я себе і ніжно поцілував сплячу Машку.

 

Марія

Сниться мені, що я у Миколиних бабусі з дідусем на дачі. Багато-багато років тому.

І так смішно мені дивитися на себе маленьку. Помацала, грудей немає. Ох, і переживала же я тоді так, що я плоска. У сусідки-Катьки вже з'явилася, їй навіть ліфчик вже купили, а у мене біда просто. Трагедія століття. Знала б я тоді, що не треба мені було переживати, ну ось зовсім нема чого. Груди у мене потім з'явилися. І хороші груди, треба сказати. Багато хто заглядався.

Але перед Миколою я ніколи своїх переживань не показувала. Але не тому, що засміє (він взагалі до мене як до протилежної статі не відносився), а тому, що я ж горда, а ще сильна (он як з пацанами безупинно по яблуням лазила). А відсутність грудей - моя слабкість. А хто ж добровільно свої слабкості показує? Хоч і в переносному сенсі.

Нарешті нас відпустили погуляти. А які гульки в нашому віці? Купання на річці або там в сусідський город залізти, ну ще на мотоциклі батька дівчини з сусідньої вулиці покататися, якщо той захоче забрати з собою з річки в колясці трьох-чотирьох телепнів. Нам з Колькою частенько не щастило - в бажаному транспортному засобі часто залишалося тільки одне місце, а ми з ним були нерозлучні і ніколи не їздили по одному.

У той день ми бігли на річку, по дорозі скидаючи з себе футболки. На мені яскраво-салатовий купальник. Хоч грудей і не було, але позначити приналежність до жіночої половини потрібно було. На ходу кидаючи речі на березі, ми врізалися в річкову гладь. Як завжди, я, Микола і ще троє хлопців. Ми завжди так час проводили - вп'ятьох, я у них своя в дошку була.

А в той день щось пішло не так. У воді до мене підбіг (ну, наскільки в воді можливо підбігти) Пашка і смикнув за розв'язки від верхньої частини мого купальника. Моя салатова краса тут же кудись полетіла, а я стою з очманілий виглядом, прикриваючи то, чого у мене ще, по суті, немає. Сльози градом, а я навіть витерти їх не можу - руки зайняті.

Що тут почалося. Таким злющим свого кращого друга я ще не бачила. Він накостиляв Пашці так, що той ледве-ледве встав, а заодно і Вовці з Олексою дісталося. Ну, правильно, а що вони сміються.

Відібрав мою салатову ганчірочку. Побудував хлопців в шеренгу, спиною до мене. І сам також став. Відвернулися, значить. Я змогла нормально одягнути свій верх, благо що на річці крім нас нікого більше не було.

А потім? А потім він змусив Пашку нести мене з річки додому на руках. На секундочку - йти п'ятнадцять хвилин треба було. Та ще й після знатної бійки. Пояснив просто - дівчаток ніколи не можна ображати, їх потрібно пестити, плекати і носити на руках.

 

А сьогодні він зробив мені пропозицію. Я навіть уві сні посміхатися не припиняла.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно