Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Та не реви!...— і обернувся до Прохора : — їдь додому. Потрібний будеш — тоді скажу.

Іллівна, тримаючи за руку Мишка і Полюшку, вийшла на ганок зустрічати сина.

Григорій схопив на оберемок дітей, тремтячим голосом сказав :

— Тільки не кричати! Тільки без сліз ! Милі мої ! Значить, осиротіли? Ну-ну... Ну-ну... Підвела нас мамка..:-

А сам, на велику силу стримуючи ридання, увійшов у дімг поздоровкався з батьком.

— Не вберегли...— сказав Пантелей ПрокоповЙчі зараз же покульгав у сіни.

Іллівна повела Григорія в кімнату, довго розказувала про Наталю. Стара не хотіла була говорити всього, але Григорій спитав :

— Чому вона здумала не родити, ти знаєш ?

— Знаю.

— Ну?

— Вона перед цим ходила до твоєї, до цеї... Оксана їй і розказала про все...

— Ага... так? — Григорій густо почервонів, опустив очі.

З кімнати він вийшов постарілий і блідий ; безгучно ворушачи синюватими тремтячими губами, сів до столу, довго пестив дітей, посадивши їх собі на коліна, потім дістав з підсумки сірий від пилу кусок цукру, розколов його на долоні ножем, винувато усміхнувся :

— От і весь гостинець вам... От який у вас батько ... Ну, біжіть на баз, кличте діда.

— На могилку підеш ? — спитала Іллівна.

— Колинебудь згодом... Мертві не ображаються... Як Мишко, Полюшка ? Нічого ?

— Першого дня дуже плакали, особливо Полюшка... А тепер — наче змовились, і не згадують про неї при нас, а цієї ночі чула — Мишко плакав нишком... Засунув голову під подушку, щоб його не чути було ... Я підійшла, питаю : "Ти чого, рідненький ? Може зо мною ляжеш ?" А він і каже : "Нічого, бабуню, це я, мабуть, уві сні..." Поговори з ними, пожалуй їх... Вчора вранці слухаю, говорять у сінях поміж себе. Полюшка й каже : "Вона вернеться до нас. Вона — молода,, а молоді назовсім не вмирають". Дурненькі ще, а серденька в них болять, як у великих... Ти ж голодний, мабуть ? Ось я тобі поставлю перекусити чогось, чого ж мовчиш ?

Григорій увійшов у кімнату. Наче вперше потрапив сюдщ він уважно оглянув стіни, спинив погляд на прибраному з підбитими подушками ліжку. На ньому вмерла Наталя, звідти останній раз чути було її голос ... Григорій уявив, як Наталя, прощалася з дітьми, як вона їх цілувала і, може, хрестила, і знову, як тоді, коли читав телеграму про її смерть, відчув-гострий, колючий біль у серці, глухий дзвін у вухах:

Кожна дрібниця в домі нагадувала про Наталю. Спогади про неї були невиводні й болючі. Григорій навіщось обійшов усі кімнати і квапливо вийшов, майже вибіг на ганок. Біль у серці ставав усе гарячіший. На лобі в нього виступив піт. Він зійшов з ганку, злякано притискаючи до лівого боку грудей долоню, подумав : "Видно — був кінь та з'їздився ..."

Докійка виводжувала по двору коня. Біля коморки кінь, напнувши повід, спинився, понюхав землю,— витягнувши шию і піднявши верхню губу, вишкірив жовті плити зубів, потім пирхнув і незграбно став підгинати передні ноги. Докійка потягла за повід, але кінь, не слухаючись, почав лягати.

— Не давай лягати ! — крикнув з конюшні Пантелей Прокопович.— Не бачиш — він осідланий ! Чому не розсідлала, дурепо чортова ?!

Неквапно, все ще прислухаючись до того, що робилось у нього в грудях, Григорій підійшов до коня, зняв сідло,— перемігши себе, усміхнувся Докійці:

— Покрикує батько ?

— Як і завжди,— усміхнулась на відповідь Докійка.

— Поводи ще трошки, сестро.

— Він уже висох, але нічого, поводжу.

— Покачатись дай йому, не перешкоджай.

— Ну — ну, братику ... Журишся ?

— А ти думала — як? — задихаючись, відповів Григорій.

Спонукана співчуттям, Докійка поцілувала його в плече і,

чогось збентежившись до сліз, швидко відвернулась, повела коня до скотинячого базу.

Григорій пішов до батька. Той старанно вигрібав гній з конюшні.

— Твоєму служивському приміщення готую.

— Чого ж не сказав ? Я б сам вичистив.

— От видумав ! Що я — немічний ? Я, брат, як та кремне-ва рушниця. Мені зносу не буде ! Ще стрибаю помаленьку. Завтра от думаю жито їхати косити. Ти надовго заскочив ?

— На місяць.

— Оце добре ! Поїдемо на поле ? В роботі воно тобі легше буде...

— Я вже й сам подумав про це.

Старий кинув вила, рукавом витер піт з обличчя, з потаємними нотками в голосі сказав :

— Ходімо до хати, пообідаєш. Від нього, від цього горя, нікуди не втечеш... Не втечеш і не сховаєшся. Мабуть, так...

Іллівна накрила на стіл, подала чистий рушник. І знов Григорій подумав: "Бувало, Наталя вгощала ..." Щоб не показати хвилювання, він швидко почав їсти. З почуттям вдячності глянув на батька, коли той приніс із комори заткнутий жмутком сіна глечик з самогоном.

— Пом'янемо покійницю, царство їй небесне,— твердо промовив Пантелей Прокопович.

Вони випили по склянці. Старий зараз же налив ще, зітхнув :

— За один рік двох у нас в сім'ї не стало ... Полюбила смерть нашу хату.

— Давай про де не говорити, батьку ! — попросив Григорій.

Він вихилив другу склянку за одним духом, довго жував

кусок в'яленої риби, все ждав, коли хміль ударить в голову, заглушить невідв'язні думки.

— Жита цього року хороші! А наш посів проти інших просто відмінний ! — похвалився Пантелей Прокопович. І в цій хвальковитості, і в тоні, яким було сказано, почув Григорій щось штучне, навмисне.

— А пшениця ?

— Пшениця? Трошки прихвачена, а так — нічого, пудів на тридцять п'ять, на сорок. Гарнівка, ой та й добряча ж вродила у людей, а нам, як на гріх, не довелось її посіяти. Але я не дуже жалкую ! В таку розруху куди його, хліб, дівати ? До Парамонова не повезеш, а в засіках не вдержиш. Як підійде фронт — товариші все виметуть, як вилижуть. Але ти не думай, у нас і без сьогорішнього врожаю років на два хліба вистачить. У нас, слава богу, і в засіках його по ніздрі, та й ще десь є ...— Старий лукаво підморгнув, сказав : — Спитай Дарку, скільки ми його приховали на чорний день ! Яму на твій зріст та на півтора обхвати повнісіньку нагатили! Нас це прокляте життя трохи прибіднило, а то ж ми теж хазяями були...— старий п'яно засміявся з свого жарту, але через деякий час поважно розгладив, бороду і вже діловито й серйозно сказав : — Може, ти про тещу щонебудь думаєш, то я тобі скажу так : її я не забув і нужді їхній поміг. Не встигла вона якось і натякнути, а я на другий день віз хліба, не мірявши, насипав і одвіз. Покійниця Наталя була дуже вдоволена, аж сльозою її пройняло, як дізналась про це... Давай, сину, по третій смикнемо ? Тільки в мене й радості лишилось, що ти !

— Що ж, давай,— погодився Григорій, підставляючи склянку.

В цей час до стола несміливо, боком підійшов Мишко1. Він видряпався до батька на коліна і, незграбно обнімаючи його за шию лівою рукою, міцно поцілував у губи.

— Ти що це, синок? — зворушено спитав Григорій, заглядаючи в затуманені слізьми дитячі очі, стримуючись, —щоб не дихнути в обличчя синка самогонним смородом.

Мишко неголосно відповів :

—Мамуня, коли лежала в кімнаті... як вона іще жива була, підкликала мене і веліла сказати так : "Приїде батько — поцілуй його за мене і скажи йому, щоб він жалів вас". Вона ще щось казала, та я забув...

Григорій поставив склянку, одвернувся до вікна. В кімнаті довго стояла тяжка тиша.

— Вип'ємо ? — неголосно спитав Пантелей Прокопович.

— Не хочу.— Григорій зсадив з колін синка, встав, поспішно пішов у сіни.

129

9. Тихйй Дон. 194

— Зажди, синку, а — м'ясо ? У нас курка варена, млин

ці!— Іллівна метнулась до печі, але Григорій уже стукнув дверима.

Блукаючи по двору без мети, він оглянув скотинячий баз, конюшню ; дивлячись на коня, подумав: "Треба б скупати його", потім зайшов під повітку. Біля приготовленої до косовиці лобогрійки побачив соснові тріски, стружки, косий зрізок дошки. "Труну батько Наталі робив",— вирішив Григорій. І швидко пішов до ганку.

Поступаючись перед наполяганням сина, Пантелей Прокопович нашвидку зібрався, запріг у косарку коней, узяв барила з водою; разом з Григорієм вони поїхали проти ночі в поле.

XVIII

Григорій мучився не тільки тому, що по — своєму ВІН любив:-Наталю і звик до неї за шість років, прожитих вкупі, але й тому, що почував себе винним у її смерті. Якби за життя Наталя здійснила свою погрозу — взяла дітей і пішла жити до матері; якби вона вмерла там, розлючена в ненависті до невірного чоловіка й непримирена, Григорій, можливо, не так сильно відчував би тягар втрати, і вже, напевне, каяття не мучило б його так люто. Але зі слів Іллівни він знав, що Наталя простила йому все, що вона любила його і згадувала до-останньої хвилини. Це збільшувало його муки, обтяжувало совість невгамовним докором, примушувало по — новому усвідомлювати минуле і свою поведінку в ньому...

Був час, коли Григорій нічого не почував до дружини, крім холодної байдужості і навіть неприязні, але за останні роки він почав інакше ставитись до неї, і основною причиною зміни, що трапилась у його ставленні до Наталі, були діти.

Спочатку й до них Григорій не мав того глибокого батьківського почуття, яке виникло в ньому останнім часом. На короткий час приїжджаючи з фронту додому, він голубив, і пестив їх наче з обов'язку і щоб зробити приємність матері, а сам не тільки не відчував у цьому якоїсь потреби, але не міг без недовірливого здивування дивитись на Наталю, на. бурхливі' прояви її материнських почуттів. Він не розумів, як можна було до такого самозабуття любити ці крихітні крикливі створіння, і не раз вночі з досадою і насмішкою говорив, дружині, коли вона ще годувала дітей груддю: "Чого ти схоплюєшся, як несамовита ? Не встигне крикнути, а ти вже на ногах. Ну, нехай нагорлається, покричить, не бійся, золота сльоза не вискочить!" Діти ставились до нього з неменшою байдужістю, але разом з тим, як вони росли,— росла і їхня прихильність до батька. Дитяча любов збудила і в Григорія відповідне почуття, і це почуття, наче вогник, перекинулось на Наталю.

Після розриву з Оксаною Григорій ніколи! не думав серйозно про те, щоб розійтись з дружиною ; ніколи, навіть знов зійшовшись з Оксаною, він не думав, щоб вона колинебудь замінила матір його дітям. Він не від того був, щоб жити з ними з обома, люблячи кожну з них по — різному, але, втративши дружину, раптом відчув і до Оксани якусь відчуженість, потім глуху злість за те, що вона виказала їхні відносини і — тим самим — штовхнула Наталю на смерть.

Хоч як старався Григорій, поїхавши в поле, забути про своє горе,— думкою він неминуче повертався до нього.