Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

ТИХИЙ ДІН. КНИГА ЧЕТВЕРТА

ПЕРЕКЛАД С. КОВГАНЮКА

ЧАСТИНА СЬОМА

І

Верхнєдонське повстання, що відтягло з Південного фронту значну кількість червоних військ, дозволило командуванню Донської армії не тільки легко перегрупувати свої сили на фронті, що прикривав Новочеркаськ, але й зосередити в районі станиць Каменської та Усть-Білокалитвенської могутню ударну групу з найбільш стійких і випробуваних полків, переважно низовських і калмицьких, завданням яких було : у відповідний момент, разом з частинагуїи .генерала Фіцхелаурова, збити 12 — у дивізію, що становила частину 8-ої Червоної армії, і, б'ючи у фланг і тил 13-ій та Уральській дивізіям, прорватися на північ з тим, щоб з'єднатися з повсталими верхнєдонцями.

План по зосередженню ударної групи, розроблений у свій час командуючим Донською армією генералом Денисовим та начштабу генералом Поляковим, до кінця травня був майже цілком здійснений. До Йєменської перекинули близько 16 000 багнетів і щабель при; 36 гарматах і 140 кулеметах ; підтягались останні кінні частини і добірні полки так званої молодої армії, сформованої влітку 1918 року з мфяодих, призовного віку, козаків..

А в цей час, оточені з чотирьох боків1, повстанці продовжували відбивати атаки каральних червоних військ. На півдні, .на лівому березі Дону, дві повстанські дивізії уперто відсиджувались у траншеях і не давали противникові переправитись, не зважаючи на те, що по всьому фронту численні чер-воноармійські батареї вели по них майже безперервний, запеклий вогонь ; інші три дивізії захищали повстанську, територію з заходу, півночі і сходу, зазнавали величезних втрат, особливо на північно — східній дільниці, але все таки не відступали і весь час тримались наї границях Хоперського округам,

Сотня татарців, розташована проти свого хутора, нудьгувала від вимушеного безділля і одного разу, вчинила червоно-армійцям тривогу : темної ночі з власної охоти козаки безшумно переправились на баркасах наг правий бік Дону, зненацька напали на червоноармійську заставу, вбили чотирьох червоноармійдів і захопили кулемет. Другого дня червоні перекинули спід Вешенської батарею, і вона відкрила швидкий вогонь по козачих траншеях. Як тільки по лісу зацокотіла шрапнель, сотня поспіхом залишила траншеї, о дійшла далі від Дону, вглиб лісу. Через добу батарею відкликали, і татарці знову зайняли покинуті позиції. Від гармаї'ноґо обстрілу сотня зазнала втрат: осколками снаряда були вбиті два недолітки з поповнення, що недавно прийшло, і поранений вістовий сотенного командира, який тількищо перед цим приїхав з Вешенської.

Потім настало відносне затишшя, і життя в траншеях пішло по — старому. Частенько навідувались жінки, приносили ночами хліб і самогон, а1 харчів козакам не бракувало : зарізали двох приблудних телиць, крім того, щодня ловили в озерах рибу. Христоня вважався головним у рибній справі. Під його орудою був десятисажневий волок, покинутий при березі кимось з відступаючих; в'олок тепер дістався сотні; і Христоня на лови завжди ходив "від глибини", вихваляючись, ніби немає такого озера в лузі, якого1 він не перебрів би. За тиждень безупинного рибальства1 сорочка і шаровари його так пропахли невиводним запахом риб'ячої вогкості, що1 Анікушка нарешті рішуче відмовився ночувати з ним в одній землянці, заявивши:

— Смердить від тебе, як од здохлого сома. З тобою тут коли ще добу пожити, то потім ціле життя душа риби не прийматиме ...

З того1 часу Анікушка, не зважаючи на комарів, спав: коло землянки. Перед сном, гидливо кривлячись, одмітав віником розсипану по піску риб'ячу луску і смердючі риб'ячі нутрощі,, а вранці Христоня, вернувшись з ловів, незворушний і поважний, сідав коло входу в землянку і знову чистив та патрошив принесених карасів. Біля нього роїлись зелені мухи — червйвки, хмарами наповзали люті жовті мурахи. Потім, засапавшись, прибігав Анікушка, горлав, ще здали:

— Іншого тобі місця нема ? Хоч би ти, чортяко, вдавився риб'ячою кісткою ! Ну, одійди, ради Христа, набік ! Я тут сплю, а ти кишок риб'ячих накидав, мурах принадив з усієї округи і сморід розпустив; наче в Астрахані!

Христоня витирав саморобний ніж об штанину, роздумливо й довго дивився на безвусе обурене обличчя Анікушки, спокійно говорив:

— То, мабуть, Оникію, в тобі глиста завелася, що ти риб'ячого духу не зносиш. Ти часник їж натщесерце, га ?

Відпльовуючись і лаючись, Анікушка відходив.

Сутички тривали в них день — у— день. А загалом сотня жила мирно. Від ситих харчів: усі козаки були веселі, за винятком Степана Астахова.

Чи то дізнався від хутірських козаків Степан, чи підказало йому! серце, що Оксана у Вешенській стрічається з Григорієм, але раптом занудьгував він, ні з того, ні з сього полаявся з взводним і наодріз відмовився нести караульну службу. .

Безвилазно лежав у землянці на чорному таврованому рядні, зітхав і жадібно курив тютюн — самосад. А потім прочув, що сотенний командир посилає Анікушку в Вешенську по патрони, і вперше за дві доби вийшов із землянки. Мружачи сльозливі, запухлі від безсоння очі, недовірливо оглянув скуйовджене, сліпучо яскраве листя на деревах, що колихались, здиблені вітром, білогриві хмари, послухав тужливий лісовий шум і пішов повз землянки розшукувати Анікушку.

При козаках не став говорити, а одвів його набік, попросив :

— Розшукай у Вешках Оксану і моїм словом скажи, щоб прийшла мене провідати. Скажи, що завошивів я, сорочки й штани непрані, і, до того ж, скажи ...— Степан на мить примовк, ховаючи під вусами ніякову усмішку, закінчив: — Скажи, що, мовляв, дуже скучив і жде незабаром.

Вночі Анікушка приїхав у Вешенську, знайшов квартиру Оксани. Після незгоди з Григорієм вона лишилась жити в тітки. Анікушка сумлінно переказав' сказане йому Степаном, але для більшої переконливості додав від себе, що Степан нахвалявся сам прийти у Вешенську, якщо Оксана не з'явиться в сотню.

Вона вислухала наказ і почала збиратися. Тітка нашвидку поставила тісто, напекла книшів:, а через дві години Оксана — покірна дружина!—вже їхала з Анікушкою до місця розташування Татарської сотні.

Степан зустрів дружину з затаєним хвилюванням. Він допитливо вдивлявся в схудле її лице, обережно розпитував, але й словом не прохопився про те, бачила вона Григорія чи ні. Тільки раз у розмові спитав, опустивши очі, трохи одвернувшись :

— А чого ти пішла на Вешки цим боком ? Чому не переправилась проти хутора ?

Оксана сухо відповіла, що переправитись з чужими не можна було, а просити Мелехових не захотіла. І вже після того, як відповіла, збагнула, що виходить так, ніби Мелехови їй не чужі, а свої. І зніяковіла від того, що й Степан міг так зрозуміти її. А він, мабуть, так і зрозумів. Щось здригнулось у нього під бровами, і по лиці немов пройшла тінь.

Він запитливо звів на1 Оксану очі, і Вона, розуміючи це німе запитання, раптом спалахнула від збентеження, від досади на саму себе.

Степан, жаліючи її, удав, ніби нічого не помітив,— перевів розмову на господарство, почав розпитувати, що з майна встигла сховати перед тим, як ішла з дому, і чи добре сховала.

Оксана, зауваживши., про себе великодушність чоловіка, відповідала йому, але весь час відчувала якусь щемлячу внутрішню ніяковість і, щоб переконати його, що все постале між ними нічого не варте, щоб приховати своє хвилювання,— навмисно уповільнювала мову, говорила з діловитою стриманістю і сухістю.

Вони розмовляли, сидячи в землянці. Весь час їм заважали козаки. Входив то один,, то другий. Прийшов Христоня і тут таки уклався спати. Степан, бачачи, що поговорити без сторонніх не вдасться, неохоче припинив розмову.

Оксана, зрадівши, встала, квапливо розв'язала вузлик, угостила чоловіка привезеними з станиці книшами і, взявши з похідної степанової торби брудну білизну, пішла випрати її до найближчої музги

Передранішня тиша й голубий туман стояли над лісом. Хилились до землі обважнілі від роси трави. В музгах недружно квакали жаби, і' десь, зовсім недалеко від землянки, за буй-норослим кленовим кущем, скрипливо кричав деркач.

Оксана пройшла повз кущ. Весь він, од самої верхівки до схованого В' густючій трав'яній зарості стовбура, був обплетений павутинням. Ниті павутиння, внизані дрібнесенькими краплинками роси, перлисто іскрились. Деркач на хвилину замовк, а потім, ще не встигла випростатись притоптана босими ногами Оксани трава,—1 знову подав голос, і на нього1 тужно відгукнулась чайка, що знялася з музги.1

Оксана скинула кохтину й ліф, що заважав рухатись, по коліна забрела в парно —теплу воду музги, почала прати. Над нею роїлась мошка, дзвеніли комарі. Зігнутою в лікті повною і смуглою рукою вона проводила по лиці, відганяючи комарів. Невідчепно думала про Григорія, про їх останню незгоду перед тим, як він мав їхати в сотню.

"Може, він оце вже шукає мене ? Сьогодні ж уночі повернуся в станицю !" — безповоротно вирішила Оксана і усміхнулась своїм думкам' про те, як вона зустрінеться з Григорієм і як швидко вони помиряться.

І дивно : останнім часом, думаючи про Григорія, вона чомусь не уявляла його зовнішнього образу таким, яким він був насправді. Перед очима її поставав не теперішній Григорій, великий, мужній, що вже пожив і зазнав чимало козачина, з стомлено примруженими очима, з поруділими кінчиками чорних вусів, з передчасною сивиною на висках і виразними зморшкахми на лобі — невиводними слідами пережитих за роки війни злигоднів,— а той колишній Гришка Мелехов, по-юнацькому грубуватий і невмілий в: пестощах, з юнацьки круглою і тонкою шиєю та безтурботним складом постійно усміхнених губ.

І від цього Оксана почувала до нього ще більшу! любов майже материнську ніжність.

Ось і тепер : з граничною ясністю відновивши в пам'яті риси безконечно дорогого обличчя, вона важко задихала, за-усміхалась, випросталась і, кинувши під ноги недопрану чоловікову сорочку і відчуваючи, що до горла раптом підступили солодкі ридання, шепнула:

— Увійшов ти в мене, проклятий, на все життя!

Від сліз їй стало легше, але після цього блакитний вранішній світ круг неї немов збляк. Вона витерла щоки тилом , долоні, відкинула з мокрого лоба волосся і потьмянілими очима довго й бездумно стежила, як крихітний сірий рибник пливе над водою, зникаючи в рожевому мереживі спіненого під вітром туману.

Виправши білизну, розвішала її на кущах, прийшла в землянку.

Христоня вже прокинувся і сидів; коло виходу, ворушив' вузлуватими покривленими пальцями ніг, настирливо заговорював з Степаном, а той, лежачи на рядні, мовчки курив, уперто не відповідаючи на христонині запитання.

— Значить, ти думаєш, що червоні не будуть переправлятись на цей бік ? Мовчиш ? Ну, і мовчи;.