Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Потоками струменить підгонюваний вітром огонь, пожадливо жере він сухий житняк, злітає по високому бадиллю будяків, перебігає по бурих верхівках чорнобилю, стелеться по низинах ... І потім довго пахне в степу гірким гаром від випаленої й потрісканої землі. Кругом весело зеленіє молода трава, тріпочуть над нею в блакитнім небі незчисленні жайворонки, пасуться на поживній отаві перелітні гуси і мостять гнізда осілі на літо стрепети. А там, де пройшлись пожежі, зловісно чорніє мертва звуглена земля. Не мостить гнізд на ній птиця, стороною обходить її звір, тільки вітер, крилатий і бистрий, пролітає над нею і далеко розносить сизий попіл і їдкий темний пил.

Як спалений пожежами степ,— чорним стало життя Григорія. Він позбувся всього, що було дороге його серцю. Все відняла в нього, все порушила немилосердна смерть. Лишились тільки діти. Але сам він і досі судорожно чіплявся за землю, наче й справді знівечене життя його ще являло якусь цінність. для нього і для інших ...

' Поховавши Оксану, три дні безцільно тинявся він по степу, але ні додому, ні у Вешенську не поїхав, щоб повинитися'. На четвертий день, покинувши коней в одному з хуторів Усть —, Хоперської станиці, він переправився через Дон, пішки пішов у Слащевську діброву, на узліссі якої в квітні вперше була розбита банда Фоміна. Ще тоді, в квітні, він чув про те, що в діброві осіло живуть дезертири. До них і йшов Григорій, не бажаючи повертатись до Фоміна.

Кілька днів блукав він по величезному лісу. Його мучив голод, але підійти десь до житла він не наважувався. Він втратив зі смертю Оксани й розум і колишню сміливість. Хрускіт зламаної гілки, шерех у густому лісі, крик нічної птиці — все наганяло на нього страх і неспокій. Живився Григорій недостиглими полуницями, якимись малесенькими грибками, листям ліщини — і дуже охляв. Під кінець п'ятого дня його зустріли в лісі дезертири, привели до себе в землянку.

їх було сім чоловіка. Всі вони — жителі околичних хуторів — отаковились у діброві з осені минулого року, коли почалась мобілізація. Жили в просторій землянці по — хазяйському домовито і майже нічого не потребували. Ночами часто ходили провідувати сім'ї; повертаючись, приносили хліб, сухарі, пшоно, борошно, картоплю, а м'ясо на вариво без мороки добували в чужих хуторах, вряди — годи крадучи худобу.

Один з дезертирів, що колись —служив у 12-му козачому полку, впізнав Григорія, і його прийняли без особливих суперечок.

Григорій втратив лік томливим і нудним дням. До жовтня він сяк — так прожив у лісі, але як почались осінні дощі, а потім холоднеча — з новою І несподіваною силою прокинулась у ньому журба за дітьми, за рідним хутором...

Щоб якось змарнувати час, він цілі дні сидів на нарах, вирізував з дерева ложки, видовбував миски, майстерно робив з м'яких порід іграшкові фігурки людей і тварин. Він старався ні про що не думати й не давати дороги до. серця отруйній журбі. Вдень йому це вдавалось, але довгими зимовими ночами журба спогадів знемагала його. Він подовгу перевертався на нарах і не міг заснути. Вдень ніхто з мешканців землянки не чув від нього жодного слова скарги, але ночами він часто прокидався, здригався, проводив рукою по обличчю — щоки його і відросла за півроку густа борода були мокрі від сліз.

Йому часто снились діти, Оксана, мати й усі інші близькі, кого вже не було живого. Все життя Григорія було в минулому, а минуле здавалось недовгим і тяжким сном. "Походити б іще раз по рідних місцях, надивитись на дітей, а тоді б можна й помирати",— часто думав він.

На провесні якось удень несподівано заявився Чумаков. Він був мокрий по пояс, але як і завжди бадьорий і метушливий. Висушивши одежу коло пічки, обігрівшись, підсів до Григорія на нари.

— Погуляли ж ми, Мелехов, з того часу, як ти від нас одбився ! І під Астраханню були, і в калмицьких степах... Надивились на білий світ! А що крові чужої пролили — без ліку. У Якова Юхимовича взяли жінку заложницею, майно забрали, ну, він і оскаженів, наказав рубати всіх, хто радянській владі служить. І почали рубати всіх підряд : і вчителів, і всяких там фершалів', і агрономів... Чорт зна кого тільки не рубали ! А тепер — кінчили й нас, зовсім,— сказав він зітхаючи і все ще щулячись від дрожу.— Перший раз розбили нас під Тишанською, а тиждень тому — під Солоним. Вночі оточили з трьох боків, залишили один вихід на пагорок, а там снігу — коням по черево ... На світанку вдарили з кулеметів, і почалось ... Всіх посікли з кулеметів. Я та синок Фоміна тільки двоє і врятувались. Він, Фомін значить, Давидка свого возив з собою з самої осені. Загинув і сам Яків Юхимович... На моїх очах загинув. Перша куля влучила йому в ногу, перебила колінну чашечку, друга в голову, поповзом. До трьох разів падав він з коня. Спинимось, підведемо, посадимо в сідло, а він проскаче трохи і знов упаде. Третя куля знайшла його, вдарила в бік... Тоді вже ми його покинули. Відскакав я на сотейник, оглянувся, а його вже лежачого двоє верхівців шаблями полосують...

— Що ж, так воно й мало статися,— байдуже сказав Григорій.

Чумаков переночував у них в землянці, ранком став прощатися.

— Куди йдеш ? — спитав Григорій.

Усміхаючись, Чумаков відповів :

— Легкого життя шукати. Може, й ти зі мною ?

— Ні, чапай сам.

— Так, мені з вами не жити ... Твоє рукомесло, Мелехов,— .ложки — миски вирізувати — не для мене,— насмішкувато сказав Чумаков і з поклоном зняв шапку: — Спаси Христос, мирні розбійнички, за хліб — сіль, за пристановище. Нехай боженька дасть вам веселого життя, а то дуже нудно тут у вас. Живете в діброві, молитесь корові, хіба це життя !

Григорій після того, як пішов Чумаков, прожив у діброві .ще з тиждень, потім зібрався в дорогу.

— Додому ? — спитав його один з дезертирів.

І Григорій, вперше за весь час свого перебування в лісі, .ледве помітно усміхнувся :

— Додому. . .

— Пождав би до весни. До першого травня амністію нам дадуть, тоді й розійдемось.

— Ні, не можу ждати,— сказав Григорій і розпрощався.

Вранці другого дня він підійшов до Дону навпроти хутора

Татарського. Довго дивився на рідний двір, бліднучи від радісного хвилювання. Потім зняв гвинтівку й підсумок, дістав з нього полотнину, клоччя, пляшечку з рушничним маслом, нащось перелічив патрони. їх було дванадцять обойм і двадцять шість штук розсипом.

Коло крутояру лід одійшов од берега. Прозоро — зелена вода хлюпала й обламувала голчастий льодок край берега. Григорій кинув у воду гвинтівку, наган, потім висипав патрони і старанно витер руки об полу шинелі.

Нижче хутора він перейшов Дон по синьому, поточеному відлигою, березневому льоду, широко ступаючи, ПІШОВ1 до дому. Ще здалека він побачив' на узвозі коло пристані Мишка і ледве втримався, щоб не побігти до нього.

Мишко обламував крижані сосульки, що звисали з каменя, кидав їх і уважно дивився, як блакитні уламки котяться донизу, з гори.

Григорій підійшов до узвозу,— задихаючись, хрипко гукнув до сина:

— Мишенько !.. Синок !..

Мишко злякано глянув на нього й опустив очі. Він упізнав у цьому бородатому і страшному на вигляд чоловікові батька ...

Всі ласкаві й ніжні слова, які ночами шепотів Григорій, згадуючи там, у діброві, своїх дітей,— тепер вилетіли в нього з пам'яті. Ставши навколішки, цілуючи рожеві холодні рученята сина, він здавленим голосом повторював тільки одне слово:

— Синок ... синок ...

Потім Григорій узяв на руки сина. Сухими, несамовито падаючими очима жадібно вдивляючись у його лице, спитав:

— Як же ви тут?.. Тітка, Полюшка — живі — здорові ?

Так само не дивлячись на батька, Мишко тихо відповів :

— Тітка Дуня здорова, а Полюшка вмерла восени... Від горлової... А дядько Михайло на службі ...

Що от і здійснилось те незначне, про що безсонними ночами мріяв Григорій. Він стояв коло воріт рідного дому, держав на руках сина...

і Це було все, що лишилось у, нього в житті, що ріднило ще його з землею і з усім оцим величезним, сяючим під холодним сонцем світом.

Кінець

1

Стерлядніков, зберігаючи на обличчі властивий всім танцюристам серйозний вираз, почав спритно пританцьовувати і спробував навіть пройтися навприсядки ...

Дні минали схожі один на другий. Як смеркало, нетерпляче ждали, коли приїде брат Фоміна. Сходились на березі всі п'ятеро, півголосом розмовляли, курили, прикриваючи полами шинелей вогники цигарок. Було вирішено пожити на острові ще з тиждень, а потім перебратись уночі на правий .бік Дону, роздобути коней і рушити на південь. Були чутки, що десь на півдні округу ходила банда Маслака.

Фомін доручив своїм родичам дізнатись, на якому з найближчих хуторів є придатні під верх коні, а також звелів ЩОДНЯ повідомляти його про все, що робилося в окрузі..

2

Наплав — сміття, що залишається на березі річки після поводі.