Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Мені вже треба прощатись... Прийміть спід мене. Мокре все...

Іллівна, підтримуючи Наталю під спину, витягла підстилку, насилу підсунула другу. Наталя встигла шепнути :

— На бік мене.. поверніть! — І ту ж мить знепритомніла.

У вікна глянув блакитний світанок. Докійка вимила дійницю, пішла на баз доїти корів. Іллівна відчинила вікно і в кімнату, пропахлу важким духом свіжої крові, запахом згорілого гасу, ринув підбадьорюючий, свіжий і різкий холодок літнього ранку. На підвіконник з вишневого листя вітер струсив сльозинки роси; залунали ранні голоси птиць, замукали корови, густо заляскав гарапником пастух.

Наталя опам'яталась, розплющила очі, кінчиком язика облизала сухі, знекровлені, жовті губи, попросила пити. Вона вже не питала ні про дітей, ні про матір'. Все відходило від неї і, як видно, назавжди.

Іллівна зачинила вікно, підійшла до ліжка. Як страшно змінилась Наталя за одну ніч ! Добу тому була вона, як молода яблуня в цвіту,— вродлива, здорова, дужа, а зараз лиця її були біліші за крейду, з обдонської гори, ніс загострився, губи втратили недавню яскраву свіжість, стали тонкі і, здавалось, насилу прикривали розкриті підківки зубів. Тільки очі Наталі зберегли колишній блиск, але вираз їх був уже інакший. Щось нове, незнайоме і лякаюче, проглядало в погляді Наталі, коли, вона зрідка, скоряючись якійсь незбагненній потребі, зводила синюваті повіки й обводила очима кімнату, на мить спиняючи їх на Іллівні...

Як сходило сонце, приїхав Пантелей Прокопович. Заспаний фельдшер, стомлений безсонними ночами та безконечною морокою з тифозними й раненими, потягаючись, виліз із тарантаса, взяв з сидіння згорток, пішов у дім. Він зняв на ганку брезентовий дощовик,— перехилившись через поручні, довго милив волосаті руки, спідлоба поглядаючи на Докійку, що зливала йому в пригорщу воду з глечика, і навіть два рази підморгнув їй. Потім увійшов у кімнату й хвилин десять пробув коло Наталі, спочатку виславши всіх з кімнати.

Пантелей Прокопович і Іллівна сиділи в кухні.

— Ну, що ? — шепотом спитав старий, як тільки вони вийшли з кімнати.

— Погано їй ...

— Це вона самочинно ?

— Сама надумала ...— ухилилась Іллівна від прямої відповіді.

— Гарячої води, скоро ! — наказав фельдшер, висунувши в двері скуйовджену голову.

Поки гріли воду, фельдшер вийшов у кухню. На німе запитання старого безнадійно махнув рукою.

' — До обіду відійде. Страшенна втрата крові. Нічого не можна зробити! Григорія Пантелейовича не сповістили?

Пантелей Прокопович, не відповідаючи, квапливо закульгав у сіни. Дарка бачила, як старий, зайшовши під повіткою за косарку і припавши головою до прикладка торішніх кізяків, гірко заридав ...

Фельдшер побув ще з півгодини, посидів на ганку, подрімав під промінням вранішнього сонця, потім, коли закипів самовар, знов пішов у кімнату, впорснув Наталі камфори, вийшов і попросив молока. Насилу притамовуючи позіхи, випив дві склянки, сказав :

— Ви мене одвезіть зараз. У мене в станиці хворі й ранені, та й бути мені тут нема чого. Ніщо не поможе. Я б з дорогою душею послужив Григорію Пантелейовичу, але кажу чесно : допомогти не можу. Наше діло маленьке — ми тільки хворих лікуємо, а мертвих воскрешати ще не навчились. А вашу молодичку так опорядили, що їй і жити ні з чим... Матка порвана, просто живого місця нема. Як видно, залізним гачком стара орудувала. Темнота наша, нічого не вдієш !

Пантелей Прокопович підкинув у тарантас сіна, сказав Дарці:

— Ти одвезеш. Не забудь кобилу напоїти, як з'їдеш до Дону.

Він хотів був дати фельдшерові грошей, але той рішуче відмовився, присоромив старого :

— Совісно тобі, Пантелею Прокоповичу, й говорити про де. Свої люди, а ти з грішми лізеш. Ні — ні, і близько не підходь з ними ! Чим віддячити ? Про де й говорити нема чого ! Якби я її, невістку вашу, та на ноги поставив — тоді інша річ.

Вранці, годині о шостій, Наталі стало набагато легше. Вона попросила вмитись, зачесала волосся перед дзеркалом, яке держала Докійка, і, оглядаючи рідних якось по — новому сяючими очима, трудно усміхнулась :

— Ну, тепер я буду поправлятись! А я вже злякалась... Думала — по всьому, кінець... Та чого це діти так довго сплять ? Піди, глянь, Докійко, чи не прокинулись вони ?

Прийшла Луківна з Грипашкою. Стара заплакала, глянувши на дочку, але Наталя схвильовано й швидко заговорилаї:

— Чого ви, мамуню, плачете? Не так уже мені погано... Ви ж не ховати мене прийшли ? Ну, справді, чого ви плачете ?

Грипашка непомітно штовхнула матір, і та, догадавшись, хутко витерла очі, заспокійливо сказала :

— Що ти, доню, це я так, здуру сльозу пустила. Серце защеміло, як глянула на тебе... Дуже ти змінилась...

Легкий рум'янець проступив на щоках Наталі, коли вона почула мишків голос і сміх Полюшки.

— Кличте їх сюди! Кличте швидше!..— просила вона.— Нехай вони потім одягнуться.

Полюшка увійшла перша, на порозі спинилась, кулачком протираючи заспані очі.

— Заслабла твоя мамуня ...— з усмішкою промовила Наталя.— Підійди до мене, бідненька моя!

Полюшка здивовано розглядала старших, що поважно сиділи на лавах,— підійшовши до матері, з прикрістю спитала :

— Чого ти мене не розбудила ? І чого вони всі зібрались ?

— Вони прийшли мене провідати... А тебе я навіщо ж будила б ?

— Я б тобі води принесла, посиділа б коло тебе...

— Ну, піди вмийся, зачешись, помолись богу, а потім прийдеш, посидиш зі мною.

— А снідати ти встанеш ?

— Не знаю. Мабуть, ні.

— Ну, то я тобі сюди принесу, добре, мамунечко ?

— Викапаний батько, тільки серцем не в нього вдалася, лагідніша ...— з слабою усмішкою сказала Наталя, відкинувши голову і мерзлякувато натягаючи на ноги укривало.

Через годину Наталі стало гірше. Вона поманила пальцем до себе дітей, обняла їх, перехрестила, поцілувала і попросила матір, щоб та одвела їх до себе. Луківна доручила відвести дітей Грипашці, а сама лишилась коло дочки.

Наталя заплющила очі, сказала, наче в забутті:

— Так я його й не побачу ...— Потім, немов щось згадавши, раптово підвелась на ліжку.— Верніть Мишка !

Заплакана Грипашка впхнула хлопчика в кімнату, сама лишилася в кухні, ледве чутно голосячи.

Хмурнуватий, з неласкавим мелеховським поглядом, Мишко несміливо підійшов до ліжка.. Різка зміна, що сталася з обличчям матері, робила матір майже незнайомою, чужою. Наталя притягла сина до себе, відчула, як швидко, наче в пійманого горобця, б'ється маленьке мишкове сердечко.

— Нахились до. мене, синку ! Ближче ! — попросила Наталя.

Вона щось зашепотіла Мишкові на вухо, потім відхилила його, допитливо подивилась в очі, стиснула затремтілі губи і, трудно усміхнувшись сумною вимученою усмішкою, спитала :

— Не забудеш ? Скажеш ?

— Не забуду...— Мишко схопив! вказівний палець матері, стиснув його в гарячому кулачку, з хвилину подержав і випустив. Од ліжка пішов він, чомусь ступаючи навшпиньки, балансуючи руками...

Наталя до дверей провела його поглядом і мовчки обернулась до стіни.

Опівдні вона вмерла.

XVII

Багато передумав і згадав Григорій за два дні дороги від фронту до рідного хутора... Щоб не залишатись у степу самому з своїм горем, з невідступними думками про Наталю, він узяв з собою Прохора Зикова. Як тільки виїхали з місця постою сотні — Григорій завів розмову про війну, згадав, як служив у 12-му полку на австрійському фронті, як ходили в Румунію, як билися з німцями. Говорив він, не змовкаючи, згадував усякі кумедні пригоди, що траплялись з їхніми однополчанами, сміявся...

Простакуватий Прохір спочатку, не розуміючи, позирав скоса на Григорія, дивуючись з його незвичайної балакучості, а потім все таки догадався, що Григорій спогадами про колишнє хоче відвернути од себе тяжкі думки,— і став підтримувати розмову і, можливо, навіть з надмірною старанністю. З усїмаї подробицями розказуючи про те, як довелось йому лежати колись у чернігівському госпіталі, Прохір випадково глянув на Григорія, побачив, як по смуглих щоках його котяться рясні сльози... З скромності Прохір відстав на кілька сажнів, з півгодини їхав ззаду, а потім знову під'їхав, спробував був заговорити про щось стороннє, дрібничкове, незначне, але Григорій розмови не підтримав. Так вони до полудня й їхали риссю, мовчки, поруч, стремено в стремено.

Григорій поспішав страшенно. Не зважаючи на спеку, він гнав свого коня то широкою риссю, то галопом і лише зрідка переводив його на крок. Аж опівдні, коли прямовисне сонячне проміння стало пекти нестерпно, Григорій спинився в балці, розсідлав коня, пустив його на попас, а сам пішов у холодок, ліг ниць — і так лежав доти, поки не пройшла спека. Раз вони погодували коней вівсом, але потрібного на годівлю часу Григорій не додержував. Навіть їхні— звиклі до великих пробі-гів — коні під кінець першої доби дуже похудли, йшли вже не з тією невтомною жвавістю, як спочатку. "Так не трудно й занапастити коней. Хто так їздить ? йому добре, чортові, він свого зажене і в усякий час собі другого під сідло дістане, а я звідки візьму ? Доскачеться, чорт, що доведеться аж до Татарського з такої далечі пішки тьопати, або на обивательських цугикати !" — роздратовано думав Прохір.

Ранком другого дня біля одного з хуторів Федосіївської станиці він не втерпів, сказав, звертаючись до Григорія :

— Сказати б, ти хазяїном зроду не був ... Ну, хто так, без перепочинку, день і ніч женеться ? Ти глянь, як коні перепались. Давай хоч увечері нагодуємо їх як слід.

— їдь, не відставай,— неуважно відповів Григорій.

— Я за тобою не вженусь, мій уже пристає. Може, спочинемо ?

Григорій промовчав. З півгодини вони їхали риссю, не перемовившись ні словом, потім Прохір рішуче заявив :

— Давай же дамо їм хоч трохи відсапнути. Я далі так не поїду! Чуєш ?

— Торкай, торкай !

— Доки ж це торкати ? Поки копита відкине ?

— Не базікай !

— Змилуйся, Григорію Пантелевичу! Я не хочу свого коня білувати, а воно ж до того йдеться...

— Ну, ставай, чорт з тобою! Подивись, де трава краща.

Телеграма, що блукала по станицях Хоперського округа, шукаючи Григорія, прийшла занадто пізно ... Григорій приїхав додому на третій день після того, як поховали Наталю. Коло хвіртки він зліз з коня, на ходу обняв Докійку, що схлипуючи, вибігла з дому, нахмурившись попросив :

— Виводи коня добре...