Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Він морив себе роботою, годинами не злазячи з лобогрійки, і все таки згадував' Наталю ; пам'ять настирливо воскрешала давне минуле, різні, часто незначні епізоди спільного життя, розмови. Варто було лише на хвилину зняти вузду з послужливої пам'яті, і перед очима його поставала жива, усміхнена Наталя. Він згадував її фігуру, ходу, манеру поправляти волосся, її усмішку, інтонації голосу...

На третій день почали косити ячмінь. Григорій, якось серед дня, коли Пантелей Прокопович спинив коней,— зліз з заднього сідла косарки, поклав на полицю короткі вила, сказав :

— Хочу, тату, поїхати додому на час..

— Чого ?

— Щось заскучав' за дітками...

— Що ж, їдь,— охоче погодився старий.— А ми тим часом будемо в копиці складати.

Григорій зараз же випріг з косарки свого коня, сів на нього і кроком поїхав по жовтій, щетинястій стерні до шляху. "Скажи йому, щоб жалів вас !" — звучав у його вухах ната-лин голос. Григорій заплющував очі, кидав повід і, заглибившись у спогади, давав коневі волю йти бездоріжно.

В густо — синьому небі майже нерухомо стояли розкидані вітром рідкі хмари. По стерні перевальці ходили гайворони. Вони сім'ями сиділи на копах ; старі з дзьоба в дзьоб годували молодих, що тільки недавно вбилися в колодочки і ще невпевнено підлітали на крилах. Над викошеними десятинами стогін стояв від гайворонячого крику.

Кінь Григорія все звертав на узбіччя шляху, зрідка на ходу зриваючи: стебло буркуну, жував його, брязкаючи вудилами. Разів зо два він спинявся, іржав, забачивши вдалині коней, і тоді Григорій, опам'ятавшись, підганяв його, невидющими очима оглядав степ, курний шлях, жовті розсипища кіп, зеленувато — бурі ділянки дозріваючого проса.

Як тільки. Григорій приїхав додому, з'явився Христоня, похмурий на вигляд і одягнений, не зважаючи на спеку, в суконний англійський френч і широкі бриджі. Він прийшов, спираючись на величезну, свіжо — вистругану ясенову палицю, поздоровкався.

— Провідати прийшов. Прочув про ваше горе. Поховали, значить, Наталю Миронівну ?

— Ти яким способом з фронту? — спитав Григорій, удаючи, ніби й не чув запитання, з задоволенням розглядаючи недоладну, трохи згорблену фігуру Христоні.

— Після поранення на поправку пустили. Шкрябонули мене впоперек пуза зразу дві кулі. І досі там біля кишок сидять, застрягли, значить, прокляті. Через те я і з милицею ходжу, бачиш ?

— Де ж це тебе покалічили ?

— Під Балашовим.

— Взяли його ? Як же тебе зачепило ?

— В атаку йшли. Балашов, значить, забрали і Поворино. Я забирав.

— Ну, розкажи, з ким ти, в якій частині, хто з тобою з хутірських ! Сідай, ось тютюн.

Григорій зрадів новій людині, можливості поговорити про щось стороннє, що не стосувалось його переживань. Христо-ня виявив деяку кмітливість, догадавшись, що його співчуття Григорій не потребує, і почав охоче, але повільно розповідати про взяття Балашова, про своє поранення. Димлячи, величезною цигаркою, він густо басив :

— Ішли в пішому строю соняшниками. Вони били, значить, з кулеметів і гармат, ну і гвинтівок, само собою. Чоловік я з себе помітний, іду в цепу, як гусак між курми, як не пригинався, а все мене видно, ну вони, кулі тобто, мене і знайшли. Та це ж ще добре, що я зростом вигнався, а коли б був нижчий — якраз би в голову влучила ! Були вони, мабуть, вже без сили, але так ударили, що в мене аж у животі все забурчало, і кожна гаряча, чортяка, наче, скажи, з печі вилетіла ... Лапнув рукою по цьому місцю, чую — в мені вони сидять, качаються під шкірою, як жовна, на чверть одна від одної. Ну, я їх пом'яв пальцями і впав, значить. Думаю : погані жарти, до бісової матері з такими жартами. Краще вже лежати, а то інша яка пролетить, бистріша, і наскрізь прониже. Ну, і лежу, значить. Нема — нема, та й помацаю їх, кулі, значить. Вони все там, одна поблизу одної. Ну, я і злякався, думаю : а якщо вони, падлюки, в живіт проваляться, що тоді ? Будуть там між кишками качатись, як їх дохторі знайдуть ? Та й мені втіхи мало. А тіло в людини, хоч би й у мене, ріденьке, проберуться кульки до головної кишки — і ходи тоді, брязкай ними, як поштарський дзвоник. Повне порушення виходить. Лежу, толовку соняшника відкрутив, насіння лузаю, а самому страшно. Цеп наш пішов далі. Ну, як узяли Балашов той, і я туди прикомандирувався. В Тишанській в лазареті лежав. Дохтор там, такий, знаєш, чустрий, як горобець. Все умовляв : "Давай кулі виріжемо ?" А я сам собі міркую ... Спитав : "Можуть вони, ваше благородіє, в нутро провалитись ?" — "Ні, каже, не можуть". Ну, тоді, думаю, не дам їх вирізувати ! Знаю я ці штуки ! Виріжуть, не встигне рубець затягтись — і знов іди в частину. "Ні, кажу, ваше благородіє, не дамся. Мені з ними, навіть лучче. Хочу їх додому понести, жінці показати, а вони мені не заважають, не велика вага". Вилаяв він мене, а додому пустив, на тиждень.

Усміхаючись, Григорій вислухав нехитре оповідання, спитав :

— Ти куди потрапив, у який полк ?

— У четвертий зведений.

— Хто з хутірських з тобою ?

— Наших там багато : Анікушка Скопець, Безхлєбнов, Кс£ ловейдін Яким, Мирошников Семенко, Горбачов Тихін.

— Ну, як козаки ? Не скаржаться ?

— Скаржаться на офіцерів, значить. Такої сволоти насадили, життя нема. І майже всі — руські, козаків нема.

Христоня, розказуючи, натягав короткі рукава френча і, наче не вірячи своїм очам, здивовано розглядав і гладив на колінах добряче ворсисте сукно англійських штанів.

— А черевиків, значить, на мою ногу не знайшлось,— задумливо говорив він.— В англійській державі, під їхніми людьми, таких дорідних ніг немає... Ми ж пшеницю сіємо й їмо, а там, мабуть, як і в Росії, на самому житі сидять. Звідки ж їм такі ноги мати ? Всю сотню одягли, взули, пахучих цигарок прислали, а все одно — погано ...

— Що погано ? — поцікавився Григорій.

Христоня усміхнувся, сказав :

— Зовні добре, а всередині погано. Знаєш, знов козаки не хочуть воювати. Значить, нічого з цієї війни не вийде. Балакали так, що далі Хоперського округа не підуть...

Випровадивши Христоню, Григорій трохи подумав і вирішив: "Поживу з тиждень і поїду на фронт. Тут з нудьги пропадеш". До вечора він був дома. Згадав дитинство і змайстрю-вав Мишкові вітрячка з очеретинок, сплів з кінської волосіні сільця ловити горобців, дочці майстерно зробив крихітного візка, в якому крутились колеса і був барвисто розцяцькований дишель, попробував навіть звинути з клаптів ляльку, але в нього нічого не вийшло; лялька була зроблена з допомогою Докійки.

Діти, до яких Григорій ніколи раніш не виявляв такої уваги, спочатку поставились до його витівок недовірливо, але потім уже й на хвилину не відходили від нього, і надвечір, коли Григорій зібрався їхати в поле, Мишко, стримуючи сльози, заявив:

— Ти зроду такий! Приїдеш на час і знову нас кидаєш... Забери з собою і сільця, і вітряк, і деркач, все забери! Мені не треба !

Григорій взяв у свої великі руки маленькі рученята сина, сказав :

— Коли так — давай вирішимо : ти — козак, от і поїдемо зо мною в поле: будемо ячмінь косити, в Копиці складати ; на .косарці будеш з дідом сидіти, коней будеш поганяти. Скільки там коників у траві ! Скільки всяких пташок у байраці! А Полюшка залишиться з бабусею вдома. Вона на нас . не ображатиметься. її, дівчаче, діло — підлогу замітати, воду носити бабі з Дону в маленькому відеречку, та хіба мало в них усякого жіночого діла ? Згодний ?

— А то ж ні! — захоплено вигукнув1 Мишко. У нього аж очі заблищали від майбутнього задоволення.

Іллівна була заперечила.

— Куди ти його повезеш ? Видумає, чума його зна що ! А спати де він буде ? І хто за ним там буде наглядати ? Воронь боже, або до коней підійде — вдарять, або гадюка вкусить. Не їдь з батьком, серденько, лишайся вдома ! — звернулась вона до онука.

Але в того раптом зловісно спалахнули, звузившись, очі (точнісінько, як у діда Пантелея, коли він лютував), стиснулись кулачки, і високим, плаксивим голосом він крикнув :

— Бабо, мовчи !.. Все одно поїду ! Таточку, рідненький, не слухай її !..

Сміючись, Григорій узяв сина на руки, заспокоїв матір:

— Спати він буде зо мною. Звідси поїдемо помалу, не впущу ж я його'. Готуй йому, мамо, одежу і не бійся — збережу цілим, а завтра на ніч привезу.

Так почалася дружба між Григорієм і Мишком.

За два тижні, проведені в Татарському, Григорій тільки три рази, і то мигцем, бачив Оксану. Вона, з властивим їй розумом і тактом, уникала зустрічей, розуміючи, що краще їй не попадатись Григорію на очі. Жіночим чуттям вона розпізнала його, настрій, зміркувала, що всяке необережне і несвоєчасне виявлення її почуттів до нього може підбурити його проти, неї, кинути якусь пляму на їх взаємовідносини. Вона ждала, коли Григорій сам заговорить з нею. Це сталося за день до його від'їзду на фронт. Він їхав з поля з возом,хліба, припізнився, смерком коло крайнього' від степу провулку зустрів Оксану. Вона здаля вклонилась, ледве помітно усміхнулась-. Усмішка її була вичікувальна і тривожна. Григорій відповів на поклон, але розминутись мовчки не зміг.

— Як живеш ? — спитав він, непомітно натягаючи віжки, уповільнюючи легку ходу коней.

— Нічого, спасибі, Григорій Пантелейович.

— Що де тебе не ВИДНО ?

— В полі була... Мучусь сама з хазяйством.

Разом з Григорієм на возі сидів Мишко. Може, через це Григорій не спинив коней, не став більше говорити з Оксаною. Він од'їхав кілька сажнів, обернувся, почувши поклик. Оксана стояла коло плоту.

— Довго пробудеш у хуторі ? — спитала вона, схвильовано обскубуючи пелюстки зірваної ромашки.

— Днями поїду.

З того, як Оксана на мить зам'ялась — було видно, що вона хотіла ще щось спитати. Але чомусь не спитала, махнула рукою і квапливо пішла на вигін, ні разу не оглянувшись.

XIX

Небо облягли хмари. Накрапав! дрібний, наче крізь сито сіяний дощ. Молода отава, бур'яни, розкидані по степу кущі дикого терну блищали.

Дуже незадоволений передчасним від'їздом з хутора, Про-хір їхав мовчки, за всю дорогу ні разу не заговорив з Григорієм. За хутором Севастьянівським вони зустріли трьох козаків, що їхали верхи. Вони їхали рядком, підганяючи закаблуками коней, жваво розмовляючи. Один з них, літній і рудобородий, одягнений у домотканий сіряк, здалека впізнав Григорія, голосно сказав супутникам : "А це ж, либонь,— Ме-лехов, хлопці!" — і, порівнявшись, придержав, рослого гнідого коня.

— Здоровий будь, Григорію Пантелевичу !—привітаві він Григорія.

— Здрастуй! — відповів Григорій, марно намагаючись згадати, де зустрічався з цим рудобородим, похмурим на вигляд козаком.

Його, як видно, недавно підвищили в підхорунжі, і він, щоб не вважали за простого козака,— нашив новенькі погони просто на сіряк.

— Не впізнаєш ? — спитав він, під'їжджаючи близько, простягаючи широку, всіяну вогненно — червоним волоссям руку, густо дихаючи запахом горілчаного перегару.