Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

може серденько забуть…

Дурне ти серце!.. Ану, в кут,

Ви, давні думи,- бо заплачу!..

Пішло то серденько козаче

До циган в найми… Що ж робить!

Що серцю любе - лиш любить.

Чи як ти кажеш, друже-брате?

Ти добре радив, коли ж кляте

Годі навчити було!.. Гляв -

І, як у той крутіж, упав

У ті прокляті чорні очі!

І хочеться, і ще ся хоче -

Хоть серце зна, що пропадає -

У ту хатиночку у гаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Да що ж я маю нарікать -

Хіба не вірне вна любила?

О боже правий, боже милий,

Один, один я виноват:

Одного серця було мало!

А як коханого не стало -

Тоді я догадавсь, коли

Той гострий ніж, бо затроєний

Таков отрутою, що й гинуть,

І жити годі!.. А ти знав

І все казав,- а я не слухав…

Де вже в кохання того уха! -

І ю втопив, і сам пропав!

 

Прийми ж, брате Николаю,

Оцю мою думу

Да ще й другим дай читати,

Най вчаться розуму,

Та з коханням не жартують -

Кохання не жарти!

Серце наше невеличке

Не тяжко роздерти,

А загоїть єго тяжко:

Криваве і згине…

То не болить, пане-брате,

Що підеш в могилу

З неубитим цілим серцем -

А болить з убитим!

Ліпше на сім білім світі

Душу загубити,

Як серденько зарізати!

Уб’єшся - спочинеш,

А так - годі в світі жити,

І гинуть не згинеш.

Чи як кажеш, Николаю?

Хтозна, може, й брешу!..

Да що робить: коли зачав -

Нехай вже допишу…

 

Du, braunes Kind, was starrst du so Hinein in die silbernen Wellen?

Neubauer 48

 

 

Пролог

 

У неділю вранці-рано

Б’ють залізо два цигани.

А у лісі в матридуні

Сидить собі пишно-думно

Циганочка молодая -

Матридуну обриває -

Та й словами промовляє:

«Матридуно, матридуно,

Кривавії квіти!

Чо я така нещаслива

В широкому світі?

Чого мене убивають,

Як теє залізо?

Чо він мене не зарізав,

Ножем не зарізав

На неділю в опівночі?

Була б я не знала,

Як він з другов кохається,

Мене забуває,-

Той невірний багацький син…

А я го кохала,

Я му волю учинила,

Я все єму дала,

Усьо, усьо!.. Матридуно,

Єдина ти моя,-

Я го вірне полюбила…

Гоя, гоя, гоя…

Горе моє несповіте!

Я вірне любила!..

Я він лишив свою Цору,

Він мене покинув,

Ні ту квітку серед степу,

Стоптану ногою.

О!.. я єго нагодую,

Я єго напою -

Да не медом, не ситою,

Як досі поїла!

Матридуно, матридуно,

Кривава та біла,-

Я тобою го напою…

Гоя, гоя, гоя!..

Доле моя нещаслива,

Доле моя, доле!..»

 

Пішла лісом, ридаючи,

Під березов сіла;

То сміялась-реготалась,

То плакала-мліла,

То знов коси розплітала,

То знов заплітала.

А цигани Нестерюка

У шатрі співали:

 

«Під білою березою -

недоле моя!

П’є Нестерюк з циганочков

в неділю до дна.

- Циганочко-волошечко,

анумо здоров!

- Чого в тебе, Нестерюку,

на полах да кров?

- Циганочко-волошечко,

я кругав’я вбив,

А він мені рантух-полу

кров’ю да збрудив.

- Гой-гой, ти мій Нестерюку,

не птаха це кров!

- Цить-цить, душко-циганочко!

Анумо здоров!

- Здоров, білий Нестерюку,

пий, серце, до дна!..

Поховали Нестерюка

в вівторок до дня.

А циганка чесалася

да коси плела…

Засміялась - та у воду:

долів поплила».

 

 

I

 

Кохайтеся, пани-браття,

Коли серцю воля,

Тільки з серцем не жартуйте

З дівочим ніколи!

Бо го легко розкохати,

А тяжко впинити:

Кого вірне полюбило,

З тим хоче і жити.

А не зможе - чого жити?

Краще у могилу -

Аби тільки не самому,

Аби тільки з милим,

Аби тільки без розлуки!

Отак, пани-браття:

Коли годі кохатися,

Навіщо займати!?

 

Помер старий козак Соколій,

І ввесь маєток, бач, остав

По Соколієві удові:

Лани, степи, одая, став,

Стайні, побої прехороші,

Скриней чи три, чи штири грошей;

А що вже син - так що легінь!

Щоб добрим людям хоч усім

Такого козака діждатись!

Чи до роботи, чи гуляти -

Він перший на цілий окіл.

Недурно звали го й Сокіл,

Бо був раз парубок за себе!

Да лиш одна му була хиба:

З циганков покохавсь - та й ну!..

Да я не дуже і вину

Даю єму, бо раз циганка:

І в таліянина, і в франка

Таке я диво не видав!

Уздрів наш Марко - та й пропав,

Як той метеличок у цвіті!..

Коби на сім веселім світі

Очей лиш чорних не видать:

Побачив - вже й вдавився кат

І серцем, і душев, і волев!

Чи будь вірлом, чи будь соколом -

Вони приборкають на час!..

Так, бачите, і Марко наш

Гостив у світі. Бідний Марко!

Так б’ється, в’ється за циганков,

Аж пропадає! Що ж робить?

На те ми люди, щоб любить

Дівоче серце… Не іначе!..

А мати журиться та плаче,

Аж в стіни головов товче,

Та аж на колінках го молить:

- Покинь,