Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

class="p1" style="">Я би з нею повінчався

В неділю до дня».

Лиш той третій молоденький

Сказать не зумів:

Поцілував біле личко -

Упав та й умлів…

Укупці ж їх і поховали:

Єї у мирсі та в рукавах,

Золотий перстень на руці;

Єго в препишнім кресаці,

У кармазинах да у павах!

Отак обох і поховали

У малиновім байраці…»

А я так щебечу, як пташка в калині,

Як ластє у маю, кую,-

Чому ж не виходиш, мій друже єдиний,

Чого я вже добу стою?

Чи, може, на мене нагнівався, брате,

Що я не в реченець прийшов?

Старая нанашка самая у хаті,-

Я, брате, рубав єї дров.

А може, ти думаш, що я без гостинців

Заїхав у твої двори?

Усім твоїм сестрам по павлянім пюрці,

А браттям топори в дари;

Для тебе ж самого коня вороного

Із морського стада привів

Під срібним коверцем, турецьким сідельцем,-

Поїдемо, брате, на Львів.

Лиш вийди стрічати, мій друже єдиний,

Єдина порадо моя!

Мій коник убився в моріг по коліна,

У твоїх вороях стоя.

Все тихо, все глухо - з покоїв ні слова;

Великий на мене це гнів.

Коли ж ти не ласкав - бувай ми здоровий,

А я собі їду домів

Та й більше в тебе вже не буду…

«Аж на страшнім Христовім суді,-

Стала зозуленька кувать,-

Аж там він ме тебе вітать,

Твій щирий брат, твій брат єдиний,

Бо довелося в домовині

З царської муштри спочивать».

«Земле моя, нене моя,

Голубко моя,

Пахучими васильками

Майованая,

Дрібненькими слізоньками

Поливаная!

Ти вірного товариша

Узяла єси,-

Від вірного товариша

Поклін понеси.

І красно му уклонишся

Добрий вечір дай,

А як схоче серце спати,

Ти го не займай.

Із чирчиків та з ромену

Кубелечко звий,

Зозулиним синім пюрцем,

Як мати, укрий,

А з перстеня золотого

Забавочку дай,

Лебединим щебетанням

До сну му співай.

Співай єму, серце моє,

Про сонячний світ

Та як в садах красується

Той маковий цвіт;

Да як рожа стрільця кляла -

Ти, доле моя!

Як плакали товариші

В неділю до дня;

І як дівча на пречисту

По воду ішло,

І як воно, вертаючи,

Золот хрест найшло,

І як воно рано-рано

Личко вмивало

Ще й русою да косою

Єго втирало,

Да як воно чесалося

Білим гребінцем,

Да як воно вінчалося

З цвинтаря вінцем,

І як воно голівоньку

Клонило на стів;

І як місяць молоденький

За хмарою вмлів».

Отак єму співатимеш,

Рідна моя мати!

Отак, врешті, довелося,

Єдиний мій брате,

Заспівати! Боже, боже,

Да що вже й казати!..

Доводиться поволеньки

Усьо поховати,

Що у світі любе, миле.

Нехай і так буде!

Може, й мене на сім світі

Нечуй не забуде.

Не барися ж, чорний друже,-

Доста світом нудить,

Доста уже насміялись

Письменнії люде

З моїх сльозей віршованих

І кров’ю умитих!

Веди ж мене, тихий друже,

Туди, де би жити:

У могилу глибокую,

У могилі, може,

Як у тих аравських ночах,

Усьо понаходжу,

Що у світі було любе:

І добрії люде,

І ненечку ріднесеньку,

І батька-голуба,

І ті літа молодії -

Маковії квіти,

І ті сестри щебітливі -

Невиннії діти,

І тебе, ти, моя зоре,

Чорнявая Цоре, 46

Щось зоряла надо мною,

Як ранішня зоря

Місяцеві молодому

Зоряла - зомліла…

Там ми, серце, звінчаємось:

Досвіта в неділю

На всеношній повінчають…

Доле моя, доле!..

А ти, брате Михайлику,

Брате мій, соколе,

В дружби підеш молодому.

О боже мій милий!..

А може, нас попи твої

Так тільки дурили,

Що другий вік у могилі

І луччая доля?

Може, й нема, хто те знає!..-

А правда ж, а воля,

А надія наша вічна?

Ні, боже ти, світе;

Ти праведний, ти живущий

Вовіки і віки,

А ми твої рідні діти!

Хіба сиротині

Вже не буде краща доля,

Як плакать під тином?

 

Циганка

 

 

Николаєві Кочеранюкові з Великого Села 47 на поклін.

 

 

Оба і в попелі ми грались,

Оба ходили й гнізда драть,

Обом і чупер обрубали,

Оба ходили й франка знать,

І солоного моря пити,

Обом нам дали і абшити;

Оба чи в діло, чи гулять -

Як рідний брат із рідним братом.

І в парі, брате, ми, мабіть,

На той помашеруєм світ,

Як ті два близнюки на небі!

Да там, мабіть, нас ще не треба,-

Пожиймо, брате, лучче тут,

Де ще гуляють, грають, п’ють.

Воліє циган нам заграти,

Ніж ті попи, товсті, пузаті,

Нам вічну пам’ять мають гути.

Да що вже буде, то вже буде,

А ми до діла, побрати’!

Коли немає що робити

Ані за що біду пропити,

Коли слота січе - а ти

В сегельбі, друже, в жменю дуєш,

То я сідаю та віршую

(Не так-то я, як вражий нуд!).

От сяду си та що-небудь

Таке утешу, що аж дивно!

А щоб віршоване те мливо

Борше мололось,- а я взяв

І кому-небудь го завдав -

От як би се тобі, мій брате!

 

Чи ще нагадуєш ту хату,

Тоту хатиночку в гаю,

Геть аж за місто на краю,

У кучерявій черемшині?

Донині, братику, донині

Не