Оршуля Фаріняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

І це не через те, що сім’я Ортаха була якоюсь особливо жорстокою. Просто приблизно так жили усі слуги в Сакарії, не кажучи вже про рабів.

Мимоволі я згадав про Мію, про нашу першу зустріч, але Делея наче на гачок підчепила думки і повела далі.

— Ми, напівголодні, ночували часто просто неба, ризикуючи щоночі потрапити в руки работорговців. Батько довго ніяк не міг знайти роботи. І, втомившись від принижень і постійного страху за нас, він дістав зім’ятий клаптик тканини, на якому вельможа з Великого Шляху завбачливо написав свою адресу. Наступного ранку ми вже мали власний невеликий будиночок, хороший заробіток і два роки безтурботного, ситого, веселого життя.

Делея замовкла.

— Що ж було далі? — нетерпляче перебив мовчанку подруги.

— Батько швидко просувався по службі, — почала Делея, наче й не чула запитання. — Він уже був головним над постачальниками і сам доправляв до Храму Габалутів найкращих анжирів зі стаєнь свого господаря.

— Зачекай, ти сказала Храму Габалутів? Це ж саме там знайшов тебе Майстер Каро?

— А-а-а, то ти знаєш?

Я кивнув.

— Я продовжувала виконувати домовленість, раз у сім днів навідувалася до стаєнь вельможі. І все більше захоплювалася процесом, над яким ніколи раніше не задумувалась, бо була дитиною. Зрозуміла, що лише я можу розуміти тварин, іншим людям це не під силу. Тільки моїй волі вони коряться, тільки зі мною лагідні й покірні. Я все частіше приходила в стайні, бо без тварин вже й сама не уявляла життя. Біля них і я ставала сильнішою.

— Як же ти потрапила під стіни Храму жебрачкою?

— Трапилось те, що рано чи пізно мало трапитись. Коркоро, вельможа, на якого працював батько, намагався тримати в таємниці мої вміння. Він боявся, що мене переманять конкуренти. Але таємничість нас влаштовувала. Та одного разу до Коркоро завітав Намісник Бакурта, і вельможа не встояв перед високим гостем, щоб не похвалитися дивом — дівчинкою, яка зцілює і розмовляє з тваринами. Вже тоді це не сподобалось мені. А коли зустрілась із гострим хижим поглядом Намісника, тривога оселилась у серці. Через три дні до Коркоро прийшов гонець із листом від верховного жерця Храму Брахасів, що у Бакурті, з вимогою на десятий Місячний день надіслати до них дівчинку з дивним умінням. Коркоро злякався і розгубився одночасно. Відіслати мене означало втратити надприбутки від продажу тварин, які ніколи не хворіли; проігнорувати волю Храму було ще гірше. Він довго вагався, що робити, і вирішив покликати нас на раду. Коли батьки почули жахливу звістку, то хотіли зараз же залишити Сакарію і вирушити в чергові мандри. Коркоро був непоганою людиною, він здружився з батьком, симпатизував мені і був готовий навіть відпустити нас. Але тато придумав інший вихід. Сьогодні він доправив до Храму Габалутів трьох найкращих анжирів для Майстра з Шанталії, який приїде завтра, щоб відібрати учнів в Університет. Тоді і з’явилася божевільна ідея розіграти перед гостем з Шанталії невеличкий спектакль, який неодмінно має привернути його увагу. Батько і Коркоро домовились, що, якщо мені вдасться потрапити в Університет Природознавства, вельможа залишить тата на займаній посаді. Коли я закінчу Університет, то повернуся з Вірчою Грамотою та знаннями, які зможуть зробити Коркоро супербагатим. За чотири роки пристрасті щодо мого зникнення вляжуться, усі про мене забудуть. Коркоро готовий був навіть переїхати на Захід і з моєю допомогою розпочати справу спочатку. Батьки і вельможа скріпили обіцянку жовтою клятвою і розійшлись. А на ранок налякана та з тяжким серцем я вже сиділа біля стіни Храму Габалутів і чекала непомітного знаку, який мені подав батько, повідомивши про наближення Майстра з Шанталії. Далі ти і сам усе знаєш…

— То ти… — приголомшено почав я.

— Я чотири роки не бачила батьків, Айхо. З того самого моменту, як востаннє провела поглядом на Храмовій Площі. Ти навіть не уявляєш, що я пережила за ці роки. Розумію, що потрапила сюди обманом, але це був шанс на спокійне безпечне життя, в якому залишила рідних. Це єдине, що тішить. І листи — це ті крихти радості, що з’єднують нас і не дають загубитися.

— Але ти, Делеє, найбільше постраждала ти!

— Це не так, — спокійно відповіла подруга. — З тих пір, як я дізналась про Університет Природознавства, мріяла сюди потрапити. І ось я тут. Навчання — єдине, що стримує мене від спокуси сісти на найближчий корабель до Сакарії і втекти від постійних знущань і неприхованої зневаги. Коли я вперше побачила тебе на Святі Вогню, чомусь одразу зрозуміла, що ми дуже схожі. В твоїх очах світився такий самий вогонь самітника, якого, як траву в пустелі, котить невідомо куди Вітер Перемін. Я зраділа, що в мене нарешті з’явився друг, людина, на яку можу покластися, кому зможу довіритися. І спочатку здалось, що саме так і є. Та раптом ти змінився. Нічим уже не відрізнявся від решти, в твоїх очах палала зневага. Це було наче удар у спину, бо ти єдиний, кому я нарешті довірилась.

— Делеє…

— Айхо, ти єдиний, хто знає про батьків, про те, яким нечесним способом я потрапила в Шанталію. Знаєш, як важливо мені закінчити Університет. В твоїх руках моя доля…

— Зупинись! — перебив я Делею. — Невже думаєш, що видам? Ти ж моя подруга! А друзі не зраджують!

— То що відбувається, Айхо?

Я нарешті усе розповів Делеї, і з душі наче камінь звалився.

— Не може бути! — вжахнулась дівчина. — Майстер Спок зрадник? Не можу повірити…

— Делеє, подумай, це дуже важливо! Що шпигуни мали на увазі, коли говорили, що ти зробиш все, що накажуть?

— Я сама ошелешена, Айхо! Поняття не маю… — Делея знервовано