Оршуля Фаріняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Там настільки усе просякнуте їхнім духом, що нас, постійних втікачів, довго не помічали у різнобарвному натовпі міста.

— Зачекай, Делеє. Ви втікали від жерців?

— Так. Ми кочували довгих десять років. Звичайно, я була малою і не так гостро сприймала і пам’ятала всі наші поневіряння. Але мама і тато часто розповідали мені, як казки, наші подорожі. Батьки намагались перетнути Голі Гори, щоб утекти від переслідувачів, які наздоганяли нас, де б не зупинялися. Нам так і не вдалося їх позбутися. Тоді тато прийняв рішення йти до Сакарії і загубитися в натовпі Білого Міста, під самим носом у жерців.

— Але що трапилось, чому ви тікали?

— Гммм… не знаю, Айхо…

— Як так?

— Спочатку батьки розповідали, що тато був одним зі служителів Храму. Їм не дозволяли одружитися, і коли вже мала народитися я, жерці погрожували вбити нас з мамою, якщо батько не підкориться їхній волі. Тато не підкорився, і вони з мамою втекли з міста, в якому прожили все життя, і ось стільки часу переховуються від помсти Храму.

— Тоді все зрозуміло. Чому ж говориш, що не знаєш?

Делея не відповіла, задумливий погляд ковзнув повз мене. Думки занурили подругу у минуле і наче розчинили простір…

— Ми вже підійшли до Хрекоса, кордону Голих Гір, — почала розповідь білявка, — залишилось перейти заставу в Урвищі Кривого Дна, і нарешті довгоочікувана свобода! Батьки дуже хвилювалися і їх хвилювання передавалося мені. Довжелезні черги до застави люди вистоювали два-три дні. Ми спали просто неба, під нависаючими крутими холодними скелями. Суворий клімат Голих Гір проймав до найменшої кісточки, а наша одежина бажала кращого. Від холодної смерті врятували торгівці з сусіднього Доку, що поверталися з Хрекоса і які мало не щотижня перетинали Гори. Вони подарували мені хутряну накидку і запросили до свого гурту грітися біля багаття. Батько за останні гроші домовився перетнути з ними Льодяний Хребет на широколапих хослах. Це ж не пішки шкандибати по засніжених перевалах. Усе складалося якнайкраще та в останній день перед тим, як мали перетнути заставу, несподівано до батька підійшов незнайомець. Він радісно вигукував татове ім’я, обіймаючи, як старий добрий знайомий. Чоловік щиро тішився зустрічі з батьками, але чомусь їх обличчя були блідими, як засніжені вершини Голих Гір. Дивний чоловік розповідав, як усі в містечку здивувалися нашому зникненню. Говорив про якусь кузню, що зачекалася батька, і що кращого коваля, ніж він, в поселенні вже не було. І ще багато такого, що не вкладалося в моїй маленькій голівці. Чому коваль? Дивувалась я, адже тато був жерцем, до чого тут коваль? Батько спочатку віднікувався, казав, що незнайомець помилився, але дивний чоловік не замовкав. Він палко запевняв батька у зворотному і нагадував, як частенько любили у харчевні рудого Іласа перехилити чарочку після важкого дня в кузні.

На нас уже почали зглядатися люди, звертати увагу патрулі. Батько, озираючись довкола, зрозумів, що якщо цей чоловік не затихне, то вони потраплять під підозру і будуть заарештовані. Не довго думаючи, він упритул підійшов до незнайомця, нависнувши над ним кремезною статурою, витягнув з-під плаща кинджал, який завжди носив із собою і непомітно приставив до впалого живота дивного чоловіка.

— Якщо ти зараз не замовкнеш, Чопосе, — назвав він вперше незнайомця по імені, хоча той і не представлявся, — я сам навіки закрию твою пельку.

Невисокий чоловічок враз помарнів, став ще меншим, нарешті стулив рота, а батько, схопивши мене за комір і взявши маму за лікоть, поволік подалі від дивного незнайомця і від застави. От так ми втратили можливість перетнути Гори. Звідти й вирушили у Сакарію.

— А що, батько вам так нічого не пояснив?

— Ні. Він суворо заборонив згадувати про цей випадок і вірити теревеням усіляких божевільних. Я і не наважувалась розпитувати, хоча розуміла, що розповідь про те, що мій батько колишній жрець, більша байка, ніж маячня того божевільного. Звичайно, зараз я б обов’язково про усе дізналася, якби мала таку можливість.

— А як же ти опинилась тут, в Шанталії, і чому всі думають, що ти сирота?

— Не перебивай. Коли потрапили на Великий Торгівельний Шлях, що вів до Сакарії, у мене вперше проявився дар. Я це сприйняла як забавку. Уже виповнилось десять, а у мене досі не було жодного друга, з яким могла бавитися чи просто теревенити про щось своє, дитяче. Тому всі тварини, які траплялися на Великому Шляху, замінили дітлахів. Я дивним чином розуміла звірів, птахів, а вони мене. Скоро люди почали помічати, що після мого приходу хворі тварини одужували, а втомлені ставали дужчими, витривалішими і веселішими. На мене тицяли пальцями, а мудріші і хитріші запрошували з батьками на вечерю. Батьки, які ні про що не здогадувались, запрошення сприймали, як дарунок долі, бо тепер кожного вечора ми лягали спати ситими, в теплі і безпеці, але все частіше приглядалися до мене і до того, яким особливим ставленням оточували мене господарі.

В один прекрасний день нас запросив до себе на вечерю багатий сакарійський торговець і, дізнавшись, що ми хочемо оселитися в місті, напряму запропонував батькові роботу наглядачем за його робітниками, але з умовою, що я раз у сім днів буду навідуватись у його стайні і розмовляти з тваринами, лікуючи їх. Тато спочатку розсміявся, але побачивши, що я ствердно махаю головою, обірвав сміх і здивовано, наче вперше, глянув на мене.

У той вечір відбулася серйозна розмова. Батько не прийняв пропозицію вельможі, вважаючи, що все це надто небезпечно для мене. А через десять днів, коли ми потрапили в шумну і небезпечну Сакарію, усі дуже пошкодували про рішення тата. Дивом мамі вдалося влаштуватись покоївкою у батьків Ортаха.

— Так, дід розповідав.

— Але умови, Айхо, в яких ми жили, були жахливими.