Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

А під ним - ваше фото на кнопці. Допитувати вас я теж не збираюсь - ось вони, мої рученята! Ані блокноту, ані ручки. От посидите до ранку тут, потім у Лук’янівці парашу понюхаєте, скучите за мною, тоді, може, і поспілкуємося через протокол. А зараз я прийшов виключно, аби поглибити вашу ерудицію. Ви чули, що за останні роки практично всім жінкам-убивцям вищу міру замінили на п’ятнадцять років?

- Казали. Хоча, теж не мед, особливо, якщо перші п’ять років у в’язниці. Там або з глузду з’їдеш, або сухоти нараз підхопиш. Та ж сама «вишка», тільки в розстрочку.

- Бачу, ви поінформовані, хоча після відсидки вас на жодній «малині» не засікли. Втім, як каже мій старий Підполковник, хіба зараз «малини»? Дешевий бардак! Проте, як учили вас у школі, майже з кожного правила є свій виняток. Коли я згадував, що жінок практично не розстрілюють, це не означало - жодної жінки не стратили! Про Анку-Кулеметницю вам розповідали?

- Це що - кликуха, чи та, котра в кіно про Чапаєва?

- Вибачте, я забув, що ця історія розкрутилася, коли ви свій строк мотали. До того ж проходила ця кулеметниця не через міліцію, а через КДБ. Ви вгадали, то зовсім інша Анка. Була така, ніжна, дивовижна, відмінниця і, здається, навіть комсомолка. Перед самою війною. Коли німці прийшли, пішла до них служити - у каральний загін, і то не секретаркою. Ну, карателі, вони і є карателі - повне зібрання усілякої наволочі, по якій зашморг плаче. А наша баришня туди з ідейних міркувань пішла, можна сказати - з любові до мистецтва. Бо дуже їй подобалося людей розстрілювати. З кулемета, звідси й кликуха. Вбивала наших полонених, партизанів, євреїв, просто заручників. Для неї - що дитина, що каліка на костурах, що вагітна жінка - різниці не було. Усіх косила!

- Сучка! - сказала Курощапова і вилаялася. Хто б казав…

- Не заперечую. Війну вона пережила, вийшла заміж за інваліда Радянської Армії, до речі, єврея. Народила дітей, дочекалась онуків. Отут її і прихопили. Чекісти хвалились у пресі, що вони, мовляв, шукали її довго і наполегливо. Та я думаю, взяли випадково, коли зовсім іншу справу розкручували. Це вже ролі не грає. Головне, хоч була вже наша «кулеметниця» на заслуженому відпочинку, все одно її розстріляли. Інакше народ би не зрозумів нашу найгуманнішу в світі Радянську владу.

- Правильно зробили, - погодилась вона, - але до чого тут я? Батьківщини не зраджувала, євреїв и партизанів не розстрілювала. Ну, притруїла пару кобелів, так просто не розрахувала дози. Вбивство з необережності - до чого тут «вишка»?

- До того, що ви маєте шанс стати наступним винятком із правил - після «Анки-Кулеметниці». Бо і цього разу народ не зрозуміє гуманізму. Перед трьома «кобелями», між іншим, було сім беззахисних бабусь. І серед них жодної єврейки, до речі.

14.

Вона нічого не сказала, тільки взяла у мене цигарку з пачки, котру я ношу на допити. Посиділи, помовчали, послухали, як черговий під дверима сопе. Нарешті вона заговорила по-людському, без «фені»:

- Колись та це мало закінчитися - чудес не буває. Щастить не до смерті. Що мені залишається, інспекторе Сирота, симулювати божевілля? Можна, задля різноманітності. Що акторський талант у мене є - це ще в школі казали. Але який сенс? Прописатися довічно у спецпсихушці? Щоб збожеволіти там поступово і по-справжньому? Ні, краще вже одразу до ями з кілочком замість надгробка та бляшаним номерком замість прізвища.

Але я так розумію, що прийшли ви не задля цікавості. Вважайте, що сьогодні я добра і без протоколу скажу про все. А далі - то вже моя справа.

- Спасибі за хороші наміри, бо цікавістю тут і не пахне. Я теж сьогодні добрий: ви, нарешті, сидите не в ресторані, а я за вами більше не бігаю. Тому, щоб знали, не відчуваю ніякого задоволення від вашого арешту. Мене взагалі нудить від жінок-злочинниць. А ви - вбивця. Однак, для професійного зросту все ж таки хотів би знати: чому ви спроваджували на той світ лише самотніх старих жінок та підстаркуватих бугаїв із середньої номенклатурної ланки?

Вона сіла зручніше, вирівняла спину і глянула на мене так, як дивиться кандидатка у золоті медалістки в очі екзаменатору:

- У вас прізвище - Сирота, і я теж сирота. Батька не пам’ятаю, матір померла, коли мені було десять років. Далі жила у баби, маминої тітки. Забрала вона мене не з великої любові, а з великого інтересу. Після мами на книжці п’ятнадцять тисяч залишилося - на старі гроші. Але два «Москвичі» на них тоді можна було купити, першого випуску, звичайно, і з брезентовим верхом. Баба виявилася садисткою. Била мене з ранку до ночі за будь-яку провину і просто так. Як стомлювалася, то ставила голими колінами на гречку, а сама перед іконою гріхи замолювала. Через півроку такого життя мене вже вітром хилитало. Коли раптом, одного дня, чую, як сусідки пліткують: Марківна щось розходилася останнім часом. Дивись - затовче дівку. А може і не затовче… дівка живуча, видряпається. Отак торочать: «затовче - не затовче», наче не про живу людину, а про кошеня яке говорять.

І тут мені як хто на вухо шепнув: це ж вона мене вбити хоче потихеньку, щоб мамині гроші собі забрати. Страшно стало, і я втекла з її дому. Добігла до станції, там платформи стояли з брикетами сіна. Я межи ними вмостилась і заснула. Не чула навіть, як состав рушив. Зняли мене аж за Волгою. Я тільки своє ім’я назвала та вік, а про решту повторювала, мов папуга: не знаю, не пам’ятаю. Ну, синці від