Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

блискуче завалив. Але то вже не наш, ментівський, клопіт. Ми своє зробили. Особу злочинниці встановлено, її саму виявлено і затримано. На додачу - упереджено ще одне вбивство. Решта - то вже для прокуратури, яка починає бити копитами, коли всю брудну роботу виконали інші. Хлопцям і дівчаткам з Різницької дістануться всі лаври - і на голову, і в суп. А з нас, можливо, познімають накладені раніше стягнення. І дадуть догуляти три тижні минулорічної відпустки.

Догуляти мені не дали. Хоча і прокурорські візники цього разу не гнали коней. Ще б пак! - десять епізодів убивств і одна спроба. Все це в особливо підступний спосіб, із заздалегідь обдуманими корисливими намірами. До того ж, злочинець - дама. Тільки не пікова, як у Пушкіна, а трефова. За такий пасьянс летять великі зірки з погонів або прокурорських петличок і перевиконується ліміт по смертним вирокам. Боюсь, що в нашій країні планової економіки існує і такий норматив.

Від автора: перепрошую, що знову перебиваю розповідь Олекси. Аналогічна кримінальна історія з великою кількістю жертв трапилась у Києві років через десять. І знову злочинцем виявилась жінка, а знаряддям вбивства - отрута, в даному випадку талій… Щоправда, ця отруйниця не належала до кримінального світу. Вона працювала у звичайній їдальні пересічної середньої школи на Куренівці. Мотиви - спочатку корисливість, потім помста (не так хтось подивився) і, нарешті, патологічна заздрість (чому «вони» живуть краще, ніж я?)

Олекса Сирота:

Одразу після повернення до Управи Генерал наказав мені підготувати всі необхідні папери якомога старанніше і без поспіху. Слова «без поспіху» начальник підкреслив інтонацією. Я зрозумів - і на Різницькій, і на Богомольця зараз гарячково накручують міжміські телефонні коди. Бо одна справа - зіпхнути братній республіці кілька «висяків», а інша - встигнути в чергу за нагородою, котру не ти здобував. Останнє, що я почув, коли зачиняв двері генеральського кабінету: «Москві ми першими доповіли!»

Я спустився у підвал до КПУ, себто «камер попереднього ув’язнення». Не плутати з абревіатурою Компартії України! Біля дверей, за якими сиділа наша Курощапова, сопіли, штовхались і матюкались за право зиркнути у вічко кілька старшин та сержантів нічної зміни. Я тихо підкрався і дав крайньому сержантові потужного ляща з відтяжкою нижче спини. Він з диким вереском підскочив, налякавши решту братії.

- Ану, киш звідси! - гукнув я. - Це вам що - жіночий душ на пляжі? Збоченці недороблені! Щоб вашого духу тут!…

Цікавих здуло, мов папери зі столу на сильному протязі. Залишився зніяковілий черговий, до якого я і звернувся вже без крику:

- Те, що я зараз увійду до камери, нічого не означає. Є там хтось, крім затриманої, чи немає - не твоє собаче діло! Стояти лобом в двері і не моргати! Не зводити очей, доки не здамо в Лук’янівку. Буде плювати у вічко - терпи! Прикрутить по малій потребі - напудиш у штани, але з місця не зрушиш. На бабі десять вбивств, а ви тут кімнату сміху влаштували. Відчиняй двері!

Жінка сиділа спиною до входу. На мою появу зиркнула через плече, але не встала.

- Вибачайте, що в ресторані я не привітався і себе не назвав. Я Сирота, прізвище таке, старший інспектор Київського карного розшуку. Дозвольте сісти, бо сьогодні добряче набігався через вашу милість.

Вона зміряла мене поглядом, але промовчала.

- Оскільки в «зону» ви вже ходили, не буду співати колисанку про щиросердне визнання, котре пом’якшує покарання.

Жінка іронічно всміхнулась, але я зрозумів, що іронія стосується не мене особисто, а самої інституції «щиросердного визнання».

- Я вже не кажу про явку з повинною. Хоча за певної долі фантазії можна уявити, що опергрупа винесла громадянку Курощапову з ресторану на руках виключно з почуття великої радості від факту готовності вищеназваної громадянки добровільно припинити свою злочинну діяльність і співпрацювати з Органами в інтересах слідства.

І тут жінка вперше від моменту затримання заговорила. У неї був трохи хриплуватий низький голос, який добре звучить по телефону і дуже збуджує деяких мужчин:

- Із «Боже, царя храни» ви здорово придумали. І заникались, як треба. Бо в ресторані на Річковому я вашу лягавську мишоловку одразу просікла.

- Цікаво, як?

- Нормальний мужик красиву бабу з ніг роздивляється. Потім груди оцінює і, вже наостанок, обличчя. А мент на «шість на дев’ять» негайно витріщається, співставляє - та чи не та. В залізничному ресторані теж вами смерділо, навіть креозот не перебивав. А в Жуляни теж нічого було потикатися, бо хоч сержант отой і тупий, як сибірський валянок, зате в офіціантки погляд відьомський. Точно, що запам’ятала! Ось у Борисполі було чисто, інша зміна, тому й ризикнула, взяла клієнта. А ви мене - теж взяли, та ще й під оркестр! А я спочатку зраділа, що не треба косметичку на підлогу кидать і фраєру під столом проміжність показувати. Думаю, доки він либиться, я йому в чарку накапаю. От і накапала! На свою голову!

Я подумав і вирішив не ділитися славою з армійським капітаном. Бо якщо, висловлюючись мовою злочинців, «інспектору горбатого не зліпиш», то хай так воно буде. Тому я лише мовчав і співчутливо хитав головою. Жінка жалібно зітхнула:

- Допитувати прийшли чи просто роздивитись?

- Спасибі, надивився. Мені ваше, як ви там кажете, «шість на дев’ять» щоночі сниться - в парі з Дзержинським.

- А він тут до чого?

- Його портрет у мене в кабінеті перед очима висить.