В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

з перших та опинився останнім, бо пани охололи до всього запорозького, а челядь почала глузувати з нього. Уже він до того добувся, що йому наказали пани, щоб він споїв двох ченців, чи бурсаків. Ну, він споїв, але не знав, на що й для чого. А оце вже йому, чесному лицареві, наказали пани піти на ще гірше: зробитися катом.

– А скажи мені, хлопче, нас отут ніхто не почує, – скажи, чим ти розгнівав отого пана Текелія? – запитав запорожець.

Самко одповів, що він не знає ніякого пана Текелія, а що була сутичка з паном у лісі, то він не знав, що йому доведеться здибатися отут з тим паном. І він розповів козакові про те, як саме було.

Слухав козак, а як дійшло до того, як Самко з Марком шмагали пана, то він немов забув про все лихо і весело реготався.

– Оце хлопці! Віддячили катові за все. Ото ж була така нагода! Це ж гірше, ніж убити! Він в такій пошані самої цариці, а два хлопчаки зазирнули йому туди, куди сам Бог не заглядає, – сміявся задоволено козак. – Не дурно ж пан Текелій аж затрусився, коли пізнав вас. Коли б це зробили над ним рівні, то він би змив ганьбу кров’ю свого ворога власними руками, а тепер він звелів тільки прибрати геть зі світу тих, що його оганьбили; хотів обох та не погодилися на це грапи-небожата, залишили твого товариша. А мені доручили прибрати тебе, хлопче! Але ж вони помилилися! Ха-ха-ха! – зареготав козак. – Та хоч би я, хлопче, сам пропав, а ти мусиш жити. Нехай він знає, гнобитель, що рука, котра його оганьбила, гуляє по світу жива. Ходімо ж, хлопче; до речі тепер північ, – сказав він і, одчинивши двері, погасив ліхтаря.

– Отут дев’ять східців угору, – сказав пошепки козак. – А ось я ще забув, пожди. Ось отут у кутку лежить ваше збіжжя та палиці.

Він подав Самкові дві сакви й дві палиці. Самко порішив узяти Маркову палицю, а свою залишив.

– Ну, а тепер за мною та тихенько, – прошепотів козак і пішов поперед садком, а потім завернув понад парканом.

Дуже довгий садок здався Самкові. Аж ось ріг паркана. Переліз козак, а за ним і Самко. Вони опинилися в полі.

Як гарно все здається Самкові після в’язниці, наче і зорі ясніше блимають. Коли б ще не думка про Марка, то зовсім було б добре. Коли вони вже далеченько одійшли від панського садка, запитав Самко козака про Марка.

– Дякуй, хлопче, долю, що сам викрутився від смерті. А про твого товариша я не знаю нічого. Кудись понесли його п’яного. Несли під доглядом самих панів. Гадаю, що йому не буде нічого лихого, – одповів козак. – А тобі, хлопче, раджу тікати подалі звідціль. До бурси не тікай, бо й там тебе знайдуть. Текелій пан тепер в силі: що з ким схоче, оте й зробить. Гей, нема вже куди тікати голій волі... – додав він, зітхнувши важко.

Ось могила в полі. Зійшли на неї. Зупинився козак, подивився навкруги, похитав сумно головою, дивлячись на схід.

– Ну, іди здоров, хлопче. Уже світає надворі. Нічого тобі більш не пораджу, бо нічого радити тепер ні другим, ні собі... – сказав він байдужо.

Пішов Самко, не знаючи сам, куди. Озирнувся назад, стоїть козак на могилі. Одійшов ще далі, знову озирнувся, – постать зникла.

Згадав пораду

Прочунявся Самко від тяжких думок, почувши, що десь гавкали собаки. Зупинився, подивився – куди це він іде? Аж це вже він біля міста опинився. Самі ноги прямували сюди, бо він не дивився, куди йшов. А це вже ранок, сонце грає на банях церков.

Чи йти ж до міста, чи минути його, та кудись іти? А куди ж? Казав йому козак, щоб він тікав кудись далі. Ні, він не тікатиме, поки не довідається про свого Марка. А як його довідатися? Підійти до того будинку – то знову себе віддати до рук ворогам, знову опинитися в страшній в’язниці. А Марка однаково не побачити. Що пани схочуть, те й зроблять з Марком. Сили в нього багатенько, та нічого він з нею не вдіє супроти озброєних людей. А до того ще Марко такий несміливий та дурний, що забуває про свою силу, коли треба. Він, мабуть, тепер або спить, або ж сидить та сумує, мов той віл біля порожніх ясел. Сам він до віку не надумає нічого, бо не вміє думати.

Наближаючись до міста, Самко пригадував про всі пригоди, що трапилися їм з Марком, як вони втекли з бурси. Згадав про розбійників і трохи не підплигнув від радощів. Він пригадав пораду Старого, що сказав, куди треба звернутися, коли трапиться лиха якась пригода. Казав: «Визволимо».

І вже не думаючи багато, Самко повеселішав і швидко йшов вулицями міста. Ось уже й середина міста. Треба тільки знайти церкву найбільшу. Отож і вона найбільша. А он за майданом заулок, он де й дві високі тополі: усе, як казав Старий. Оце ж, мабуть, і двір отого колишнього кравця Абрума. Видно, що живе Абрум байдуже собі, бо хата не дуже стара, рублена, є повітка, садок, пасуться кози. А ото, певно, і сам Абрум ходить біля ґанку в дворі. Він бо клишоногий.

Пішов Самко в двір, підійшов до Абрума. Той дивиться здивовано, мабуть дивно, що до нього прийшов чогось чернець. Підійшов та й дивиться мовчки на Абрума, що він такий дуже схожий