В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

на пророка Іллю, намальованого в братській церкві. Така ж тобі борода й ніс, такі ж густі брови, великі очі. Коли б не клишоногий, то зовсім тобі святий.

– А що треба? – запитав Абрум.

– Чи ви, бува, не кравець Абрум? – запитав теж Самко.

– Так, Абрум. Та що з того?

– А коли Абрум, то я від Старого... Не те, щоб зовсім від Старого... та... коли ж казав Старий, що як трапиться лиха пригода, то треба до Абрума... – не знаючи, що далі казати, промимрив ніяково Самко, бо очі в Абрума такі гострі та розумні, що мов зазирають у середину.

– Від Старого? – перепитав байдуже Абрум. – Старих багато є на світі. А що таке від Старого? Яке таке слово є?

Забув Самко, як на те лихо, що саме треба сказати Абрумові, щоб він упевнився, про якого Старого йде розмова. Почав пригадувати. Не пригадає, як слід. Щось таке «ходити чи їздити». Згадав щось таке ніби схоже.

– Казав Старий, що «дуже погано їздити пішки», – промовив Самко, знаючи, що він знову не те каже.

Посміхнувся Абрум у бороду, подивився тільки Самкові у вічі, немов щось прочитав у них.

– А може, він, отой Старий, казав трохи інак. Може, він казав: «Зв’язаному й на коні погано?» – запитав Абрум.

– Так, так, – радісно промовив Самко. – Тепер і я згадав, що так саме.

– А де ж він, отой Старий? – озирнувшись навкруги, запитав тихо Абрум.

– Він є там, де є, – також тихо одповів Самко.

– Ну, тоді ходімо до моєї господи, – зовсім лагідно промовив Абрум, указуючи на двері ґанку. – Сьогодні субота, а проте в Абрума нема для Старого субот, – сказав він наче сам до себе, ідучи з Самком до хати.

Чиста, затишна Абрумова світлиця. Запросив Абрум Самка сідати до столу, а сам пішов у другу кімнату і виніс звідтіля пляшку й чарку та хліба й риби. Так, мов знав, що його гість дуже голодний. Випив Самко чарку і почав їсти. Абрум не питав нічого в нього, поки він не наївся. Попоївши, Самко розповів Абрумові про своє лихо.

Коли Абрум розпитав гаразд про все, що сталося, в якому саме будинку, які з себе оті пани, то засмутився.

– Погана зовсім справа. Це ж дуже великі пани, вони бувають біля самої цариці. Біля воріт їхнього будинку стоїть завжди москаль з рушницею. Виходить, не прості пани, – сказав сумно Абрум. – Тут уже я сам не зможу нічого поробити. А треба робити, не гаючись, бо один день проморгаєш, то вже не здоженеш. Треба сповістити про це одних людей, що в лісі, бо Старий дуже далеко. Поки дійде до нього звістка, то може буде вже пізно. А щоб довідатися, що там робиться з отим полоненим бурсаком, Самковим товаришем, треба великих грошей, щоб купити когось з прислужників. А саме, як на те лихо, нема таких грошей, та ще й субота сьогодні. От лихо! – бідкався Абрум, ходячи по кімнаті. – А проте, треба, щоб для Старого було все зроблено. Хоч умерти, а зробити, – сказав твердо Абрум.

Він раптом стрепенувся, очі заблищали рішучістю. Видно, щось надумав. І сказавши Самкові, щоб був мов дома, пішов швидко з хати.

Патериця ченця Аники

І знову задумався Самко, почувши від Абрума, що погана дуже справа. Виходить, що слабка надія на те, щоб визволити Марка, коли навіть трудно довідатися про нього. А треба визволяти. Потрібні гроші. Уже Абрум побіг кудись. «Щось воно та буде», – думав Самко, походжаючи по кімнаті. Аж ось він глянув на патерицю, бо раніше не дивився на неї, вона була весь час у Марка, а сьогодні йому було не до неї. Он вона стоїть у кутку, виблискує на ній мідяна голівка. Підійшов, узяв її. Важка вона чогось. Яке ж таке дерево, що воно важче від заліза? Палиця як палиця, та й годі. А чого ж тоді Старий так роздивлявся на неї, зважив на руці й засміявся? Казав: «Хитрі вони, оті отці». Натякав, що палиця, мовляв, придасться. Щось воно таке є. Ще ось і мідяний обручик біля голівки, а на голівці викарбуваний хрест. А ось біля обручика залізний шпеник... Нащо він?

Самко надавив нігтем шпеника, він захитався й увійшов у середину, а ось і голівка захиталася; крутнув її, вона знялася. Усередині палиця заткнута навіщось клоччям. Витяг клоччя, щось блиснуло в середині. Повернув палицю діркою вниз. Коли ж з середини неначе струмком води полилися, посипалися і забряжчали долі блискучі кружалочки. Нахилився, взяв декілька, глянув, аж це були щирозлотні червінці.

Самкові здалося, що це йому сниться. Так ні ж, ось він їх держить, а он ще й долі лежать блискучі покотьольця. З’явилися тоді, коли саме їх треба. А вони з Марком не знали, що мають так багато грошей. Правда, вони крадені, але крадені, не знаючи, що вони в патериці. А хіба вони в Аники не були крадені? Отой Аника був колись за підручного в келаря, то надбав оці золоті з того, що не додав бурсакам дечого з їжі, крав на борошні. Та які вони не є, а зараз до речі.

Зібрав Самко червінці з долівки та знову поскладав їх у середину палиці. Не полічив, скільки їх. Нащо? Хіба не однаково, скільки їх є? Аби тільки