В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

залізне кільце, вмуроване в стіну, а ось від кільця звиснув довгий ланцюг, товстий та важкий, брязнув так, мов застогнав хто тяжко. Ось і двері щільні та міцні.

«В’язниця», – промайнуло в Самковій голові. Хоч він і не був ніколи у в’язниці, не бачив її, але чув, що є такі в’язниці-льохи, куди садовлять людей, кують у ланцюги.

Страшно зробилося Самкові. Хоч би з ним отут був Марко. Де ж він Марко? Чого його самого замкнули отут? Хто замкнув і за що? Чи давно вже він отут?

Почав пригадувати. Хоч і пам’ятлива в нього голова, а не пригадає, що було. Закликали їх пани... Запорожець... Пили вони багато меду... А оте чи було, чи тільки снилося, що він бачив отого пана, що тоді набили його в лісі. Ні, мабуть не снилося. А коли не снилося, то він, отой пан, і призвів до того, що Самко опинився у в’язниці. Так воно і є. Он воно як сталося; вони з Марком натрапили отут несподівано на свого ворога. Дісталися йому в пазурі. Гей, було б лишатися їм біля Старого з його товариством. Казав Старий, що визволить, коли подати звістку йому. А як його подати? Невже ж отут загибати доведеться? Оце знайшов Січ... А той пан свого не подарує, помститься навіки. Гей, коли б він тепер був у лісі та надибав отого пана, як тоді. Вже не пустив би його живого, знав би, що комусь треба загибати. Казав Старий, балакаючи із своїм товариством, що пошкодити пану, це однаково, що одрубати в гадюки хвоста. Так воно і є.

Одчай обхопив Самка, як ще ніколи в житті. Так і поривало його розігнатися та вдаритися головою об мур, щоб нічого вже й не думати і не жити. Було б краще, коли б його вже скарали на голову. А тут його катує оте, що він не знає свого далі, не знає, що з ним буде. Коли б оце був Марко, то розломив би він оці двері, а тоді б уже билися вони з панами на смерть.

Сів Самко на соломі. Нічого думати, бо думки далі стін не підуть. Лягти та лежати не думавши. А як не думати? Ось отут, у в’язниці, мабуть, пропадали люди, бо на те вона й зроблена. Сиділи в ланцюгах. А чого його не закували в ланцюги? Може ще прийдуть заковувати. Нехай лише, хто прийде, то, хто б він не був, Самко з ним битиметься для того, щоб той його вбив. Оце вже є невеличка надія, хоч і на смерть надія, а проте вже є, чого ждати, чого сподіватися.

Сидів він, лежав, ходив, прислухався, але нічого. Одчай трохи ущухнув, немов аж схотілося їсти й пити разом. А чи дадуть йому їсти? Може каратимуть на голод?

Аж ось десь грюкнули двері, почулися важкі кроки, блиснув у щілину дверей смужкою світ. Хтось брязнув залізом, мабуть ключами. Так і є, одмикає.

Скрипнули двері, одчинилися, блиснув ліхтар, з’явилася огрядна постать, зодягнута в якусь сіру одежу. Підняла ліхтаря вгору, щоб подивитися. Освітлив ліхтар обличчя того, хто його держав. Десь бачив Самко його. Так, це отой запорожець, що вони з ним пили. Але чого це він в іншій зовсім одежі. Навіть шапка на ньому якась погана, стара.

Зачинив запорожець двері, поставив ліхтаря біля Самка і сів сам біля нього мовчки. Дивиться на нього Самко, бачить зміну на обличчі запорожця, він мов схуд, почорнів, обвисли щоки, вуса ще побільшали, а очі смутні, невеселі.

– Ну, кажи, хлопче, хто ти є такий, щоб мені хоч знати, кого провадити в далеку дорогу?.. – сказав глухим голосом запорожець.

Тенькнуло в Самка всередині. Зрозумів, що воно за далека дорога. А втім, чогось нестрашна йому оця людина з сумним видом. Але треба казати. Сказав Самко, хто він і куди вони йшли з Марком.

– На Січ?.. – запитав, наче простогнав запорожець. – На Січ? – перепитав він ще раз болісно. – Знай, хлопче, що оце тільки минуло півдоби, коли я довідався що... що нема вже Січі... – промовив він з притиском і, впавши раптом біля Самка на солому, заридав, мов дитина.

А Самко не знав, чи йому теж плакати, чи дивуватися з огрядного козака, що так тяжко плаче. Звістка, що нема Січі, мов не дуже його вразила.

Довго плакав старий козак, наче трусила його лихоманка, потім підвівся, сів знову.

– Нема вже, моє серце, волі... Нема Січі... Бачиш, я скинув із себе козацьке убрання... Запекло воно мене дуже... – знову заридав козак.

– Уже, хлопче, дванадцять днів минуло, як збурено Січ... Несподівано почув я сьогодні... почув від того, хто її збурив... Розповідав про те сам пан Текелій своїм небожатам... Почув я про те, потемніло в очах... А я ж гадав там бути, гадав скласти свою голову... аж ні... – говорив, хлипаючи козак. – Оце ж слухай, сину, щоб ти знав, як може занепасти людина...

Розповів він Самкові про те, як опинився отут, серед панів. Пани, за прикладом бувшого улюбленця цариці, Потьомкіна, почали й собі підлабузнюватися до січовиків, переймати їхні звичаї, записуватися до куренів, носити козацьке вбрання. Ну, і оці пани побраталися з ним запорожцем, запросили його до себе в Чернігів погостювати, навіть їздили з ним до Петербургу та пишалися отам, що з ними справжній запорожець. Шанували його, скрізь йому перша чарка; скаже він яке слово, хоч і зовсім нечудне, а пани регочуть до нестями. Загубив він дні й тижні, а далі і місяці, бо пив так, що й не вихмілявся. Пив скільки хотів. А потім і сам незчувся, як повернувся на блазня. Хотів кинути та тікати, але вже до того допився, що не міг покинути. І отут він