Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

зачерпнув жменю снігу, розтер ним обличчя, потім важко підвівся і пішов, покрокував на далеке відлуння, яке чи то справді кликало до себе, чи то лунало в його уяві.

І раптом знову слід! «Що, знову своя лижня? Пішов же зовсім в іншому напрямку. По зовнішньому боку кола…» – Підліток прикинув шлях до місця ночівлі. Кружляв же він справа наліво, як зазвичай кружляють люди, у яких права нога сильніша. А ця чужа лижня бігла в протилежний бік. Макар придивився, порівняв слід. Не його! Хтось щойно пройшов. Лижі довші й ширші, а слід глибший. Одразу вид-но – великий чоловік пройшов… Здоровань…

– О-ого-о-о-о-ого-о-о-о! – Тайгова тиша не відгукнулася на поклик, тільки сніг де-не-де озвався з дерев білою зливою.

Коли неподалік діловито застукав дятел, Макар рушив по чужій лижні, але придивився до сліду, розвернувся у зворотний бік, куди пішов невідомий, і поквапився, зачастив по лижні, що звивалася між деревами. Через сотню-другу метрів задихнувся, зменшив темп і пішов тим розмірено-відпрацьованим кроком, якому кілька зим поспіль навчав дід. Вдячні думки про старого підбадьорили й додали сил. Хлопець ненадовго зупинився, про всяк випадок ще раз перевірив себе. Правильно йде. Вузький слід палиці залишався позаду, за спиною, та й слід п’яток лиж, особливо на поворотах, свідчив сам за себе. На відпочинку дожене. Не йтиме ж мисливець усю ніч? Головне – у темряві не збитися зі сліду.

День згасав. Але везіння, як і горе, не ходить поодинці. Посилювався вітер. Міцнішав мороз. Сіра ковдра неба світлішала, танула. Незабаром у височині проклюнулися перші зірки, а потім небо визоріло, хоч співай улюблену пісню

«…видно, хоч голки збирай», і між деревами ліхтарем повис ситий місяць, заливаючи все навколо холодним посрібленим сяйвом. Щоправда, Макарові було не до пісень. Він поспішав по сліду, не помічав, що все більше віддаляється від будинку, не бачив і добре знайомих прикмет; тільки біля Трійника – так вони з дідом називали джерельце з трьома притоками – тайга вмить ожила й заговорила на зрозумілій лише для своїх мові. Після Трійника відкрився осичняк, потім простягнувся роздягнений на зиму модринник, а ось найтовстіша й найстаріша сосна на ділянці. Отже, скоро Далеке озеро. Сліди мисливця вели до зимарки.

Макар вирішив не обходити сосняк – наважився йти навпростець, через болото, потім по озеру, але трохи пройшов, зупинився, подумав і повернувся на лижню. Цю ділянку тайги знав гірше. Заглядали з дідом без Жеки два-три рази, а з болотом, хоча і взимку, краще не мати справи, тим паче, що поряд починаються незнайомі володіння дядька Михайловича.

Майже біля зимарки лижня раптом повела вбік і потекла до чужої ділянки. «І куди його проти ночі?» – подумав підліток і попрямував до хатинки. Цього вечора незнайомця, що пішов уніч, більше не згадував. Остання сотня метрів цілиною і близькість житла виснажили вщерть.

Макар кинув лижі біля порогу, увалився в сіни. У зимарці порожньо, холодно, але біля коминка, як завжди, чиїсь добрі руки приготували ялинові дрова та шматок берестини. Неслухняні пальці дістали сірник, той «погуляв» раз-другий по коробці – мерехтливе полум’я потяглося до берестини. Вона спалахнула порохом. Зайнялися тріски. Трохи пізніше розгорілися дрова, але нічого цього хлопчина не бачив. Прокинувся серед ночі на голій підлозі, біля коминка. У вікно хатинки зазирав холодний місяць; сніг, залитий блідим сяйвом, випромінював холодне, блакитнувате світло, через що в зимарці було майже видно. Макар сів, дихнув на задубілі пальці. «Справді видно, хоч голки збирай», – сумно посміхнувся хлопець. Граючись із попелом, у коминку сердито завивав гульвіса-вітер. Підліток розтирав долоні, стукав ними по колінах. Попіл підказав – у зимарці нещодавно топилося.

Ножем Макар наколов трісок, уклав їх на берестину, поступово підкладаючи поліна, розпалив вогонь. На полицях у сінцях знайшов мерзле м’ясо та шматок в’яленої лосятини. У двох туєсах[16] зберігалося борошно. В останній прихід дід засипав туєси по вінця, а зараз в одному борошно надібране. Хтось сторонній був у зимарці. Рука торкнулася невеликого мішечка. Помацав – крупа. Здається, рис. Останнє пшоно вони з’їли восени, під час бездоріжжя, а рису в домівці давно ніхто не бачив. Отже, не помилився – хтось ночував у зимарці. І раптом згадав: уночі, коли підносив сірник до берестини, здалося: дрова укладені не по-дідівськи.

Варити юшку і пекти коржі не хотів. Доки закипала вода, Макар донесхочу наївся м’яса, потім настояв за дідовим рецептом трав’яний чай, довго смакував густим, схожим на дьоготь, варивом, повертався до коминка то одним боком, то іншим. Вогонь розгорявся яріше. У хатинці теплішало, привітнішало, химерні тіні від вогню витанцьовували на стінах, а з казана пашіли напівзабуті запахи літа. Тільки знаючи дідів секрет, Макар угадував аромати смородини, липи, лохини, відчував губами терпкість верби, волохатий дотик малини.

І від чаю, і від тепла хлопчина зовсім розімлів, забув про недавній страх, але згадав про дідуся, занепокоївся. Як зустрінуться? Як гляне в очі? «А раптом у зимарці не виявилося б сірників?» – Ця думка обпекла сильніше за мороз. Макар зіщулився, ліг на піл[17], вище натягнув ковдру.

6

Уранці Макар встав пізно, коли сонце зависнуло над тайгою, розцвічувало біло-зелений світ яро-шаленим розсипом барв. Умився, наколов ножем скіпочки. Згадав слова діда: «День у тайзі закінчується і починається з вогника». «З вогника, з вогника», – повторив підліток і запалив сірник. Берестина спалахнула, оповилася чорним димом, заворушилася; червоні язики жадібно лизнули смолисті поліна, заметушилися по всьому коминку; незабаром вогонь набрав силу, рівно й монотонно загудів, ніби підтримував розпочату розмову.

Хлопець заслухався, довго сидів перед вогнем, час від часу поглядав на залишки м’яса. Уклав у піхви ніж і звернувся до вогню тихо, як до живого: