Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Снідати довелося разом із сестрою. Куди зник мисливець, мати й бабуся не знали. Не було Бурана і Гордого. Від нудьги Макар потинявся по подвір’ю, потім дістав короткі, підбиті хутром лижі й зібрався в тайгу. Женька теж ув’язалася за братом.

– Ти чув, що дід із вечора казав? – нагадала мати.

– Помилився, – ще раз поглянув на небо, відмахнувся Макар.

– Ой і баламути. Лихо мені з вами, – тут же підтримала Тарасівна невістку. Потім, як і онук, подивилася на небо, додала твердо: – Дивись, Макарко, Лішак даремно не скаже. А дівку залиш. Жека залишиться вдома.

Під голосіння сестри хлопець пішов. Якщо не баритися, до обіду повернеться. На іншому березі річки натрапив на сліди діда і собак. «Куди подалися?» – подумав підліток і згадав: дід двічі просив підрубати дров для зимарки, яка стоїть на березі річки біля розвилки головної мисливської стежки. Звідси завжди мисливці розходяться по своїх заповітних місцях. Не обминають зимарку, повертаючись додому з далекого промислу. Хлопцеві стало соромно: а якщо і справді заявляться в негоду мисливець або геологи – поліна не в стос складені. Що подумають не про нього, про Корнійовича?

Замислився Макар і проґавив, коли чисте небо враз облягли важкі низькі хмари. У тайзі потемніло. Густий снігопад закружляв над головою. «Ну й Лішак», – захоплено подумав Макар, продовжуючи йти вперед. Радів, що бабуся наполягла на своєму і залишила Жеку. Снігопад посилювався й незабаром накрив тайгу білою завісою. На рідких галявинах загравав вітер із полами кожуха, намітав із лапатого снігу бархани, перевивав вигадливі петлі.

Незрозуміла тривога озвалася у грудях хлопчака: тайга якось невловимо змінилася. Усі дерева навкруги стали чужими, схожими один на одного, як холодні однакові сніжинки, що безперервно сипалися згори. Після завалу, як і належить, Макар узяв ліворуч, але дуплиста осика не з’являлася і кедрівник праворуч, де поставлена перша пастка, кудись зник. Довкола жодної знайомої прикмети. Тайга стояла мовчазна, наче враз оніміла.

Снігопад припинився увечері, але небо, закрите сірою ковдрою, захмарювалося. Час від часу Макар зупинявся і палив із рушниці. Від пострілів зморені білим тягарем гілки здригалися, трусили зеленими плечима, випрямляли хвою, переможно прямували вгору. Відлуння пострілів недовго борсалося поміж дерев, в’язло в сипкій білості, затихало, й знову ніщо не порушувало біло-зелену тишу.

Усю ніч підліток просидів, зарившись у замет; і лише коли дрімоту змінював солодкий сон, хлопець роздирав липко-важкі повіки, виповзав на волю і бігав навколо свого прихистка, розтирав снігом обличчя. «Тільки не спати! Не спати! – нагадував собі підліток. – Відісплюся потім. Уранці вигляне сонечко і вкаже дорогу додому». Макар побігав, із надією вкотре понишпорив у кишенях – хоча б півсірника; а над головою крізь навіс із сплетіння гілок ні просвіту, ні поганенької зірки. Як зігрітися і зорієнтуватися? Раніше доводилося ночувати біля багаття, але ніколи ночі не здавалися такими нестерпно довгими та холодними.

Замерехтів світанок. Макар вирушив у дорогу, намагався за густотою хвої, за замшілістю пнів і стовбурів визначити напрям, але кожне із засніжених дерев ніби гралося у хованку, показувало свою північ, і в цій безжальній забаві він завжди програвав. Час від часу хлопець із надією вдивлявся в небо, але сонце ні на мить не блиснуло вранці, не показалося й під вечір. Зупинки почастішали. Відпочивав довше.

Між деревами раптом запримітив порушену снігову цілину. Перший слід за два дні. Вперед! Невже лижня? Схилився над слідом, намагався визначити, у якому напрямі пройшов мисливець. «Порядок! Тільки не квапся, Макарчику. Згадай дідову науку…» «А заблукав, онуку, шукай хоча б поганенький струмочок. Вода завжди виведе до великої води. А на річці якщо не поселення, то вже бакенник чи інший хто живе». – Повеселішавши, заговорив хлопець і раптом осікся.

Макар пробіг трохи поряд із зустрічною лижнею, сплюнув, озирнувся і приречено пройшов уперед своїми ж слідами. Так і є: серед ялицевого лісу і хвої біліли кілька осик. Темніло місце від здоровенного намету. Лише зараз хлопець помітив, що осики обгризені в два поверхи: вгорі «попрацювали» лосі, а знизу з-під снігу стирчали гілки, обчищені зайцями від кори. Дерево без кори здавалося мертвим, ніби точеним різцем по кістці. Деякий час підліток дивився на гілки-кістки, потім важко опустився на вивертень і, стукаючи зубами, тихесенько заскиглив; і в цьому безутішному скигленні не було нічого людського – швидше безпорадне волання цуценяти, яке гибіло на морозі.

Учора ввечері Макар не турбувався і не сумнівався, якщо сам не вибереться – дід знайде, не залишить у біді; і сьогодні вранці сподівався на нього, але з кожною годиною надія танула, мов шматок льоду на вогні. Розумів: без багаття другу ніч не протримається. Знову згадав Жеку – спина вкрилася потом. Стало жарко-млосно.

Коли знову навалилася втома, повіки мимоволі злипалися й по обважнілому тілу розливалося тепло, перше довгоочікуване тепло за два дні.

Макар зручніше умостився в снігу, посунув рушницю, поклав голову на зігнуту руку. Невеликий рух, а мороз пробрав до кісток. Наче наяву, почув голос діда: «Мака-а-аре, не спа-а-ати! Не-е-е спа-а-ати!» Іскра свідомості змушувала підвестися, а натруджене тіло благало спокою. Задубіла долоня важко вислизнула з рукавиці, потягнулася за снігом. Палець необережно тикнув на спусковий гачок рушниці. Над вухом гримнуло – хлопець повільно підвівся, наказав собі: «Не спати! Не спати!» Але коліна підігнулися, і він знову опустився на сніг. Глухе відлуння затихало, перегукувалося удалині…

Одягнувши рукавицю, Макар поправив за спиною рушницю. У правому стволі залишився останній набій. Усе одно: хоч зараз стріляй, хоч потім. Вирішив більше не стріляти, залишити заряд на крайній випадок. Відлуння затихло. Сидів у тиші, намагався зрозуміти: наснився голос діда чи сам себе кликав. Підводитися не хотів. Вирішив полічити до ста. Мимоволі голова повільно хилилася на груди. «Двадцять три, двадцять чотири», – рахували неслухняні губи. Розмірений шепіт знімав тривогу, «вісімдесят сім…»

«О-о-ого-о-о-ого-о-о-о!» – знову почулося чи то крізь дрімоту, чи то наяву. Не відкриваючи важких повік, Макар