Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

згоріла разом із дідом і що саме її порятував лісник, «хрещений» так і не зібрався навідати дівчину. Декотрих людей такі медичні заклади відлякують, ніби в них повітряно-крапельним шляхом можна підчепити інфекцію божевілля.

Дізнався він про Анну від своєї сусідки, учениці Соломії Адріанівни Соломко. Про цю неймовірну історію тоді гуло все училище. Спочатку колективно оплакали першокурсницю Баскаль і поховали разом із дідусем. Потім не так зраділи, як вжахнулися, дізнавшись про втрату пам’яті та психоневрологічний диспансер. Про те, де саме перебувала до того, як її знайшов лісник, Анна нікому не зізналася – ні міліціонерові, який приходив кілька разів, ні навіть Соломії. Не пам’ятає – і квит. Насправді ж вона чомусь найбільше боялася, що в училищі говоритимуть, наче викрадач цілий місяць її ґвалтував. Адже зазвичай так і буває. Навіщо ж він тоді її викрадав? Ну навіщо? Уявляла, як перешіптуються за спиною, підсміюються, показують на неї пальцями. Як вона доведе, що цього не було? Краще хай думають, що в неї з пам’яттю негаразд.

Анна пройшла від хутора до шосейки. За півгодини дочекалася автобуса.

– До Гайового!

З голови всі ці місяці не йшов звук скрипки, почутий тієї першої страшної ночі у погребі. Примарилося? Розбурхана уява? Чи справді хтось рвав пальцями струни «червоної панни»? Але як вона могла опинитися там і саме тієї ночі, коли на хуторі сталася пожежа? Хто міг винести її з вогню і принести до хати, під якою тієї самої ночі була Анна? Чи не забагато збігів як на одну ніч?

Самотня хата Тьохи зустріла мертвотною, вистудженою за зиму тишею. Навіть всюдисущі горобці не цвірінькали під вікнами: на поживу тут годі й сподіватися. Сіни так і завалені всіляким лахміттям. У першій кімнаті відчинені дверцята грубки, в грубці – купка накладених до розпалу дров, у кутку відро із золою… Так само, як тоді, коли вона втікала звідси. Але на столі немає скатертини, на ліжку – подушок і ковдри, навіть старенький ходник22 з підлоги зник. Узялася заглядати в усі закутки й закапелки. Обнишпорила сіни, полізла навіть у погріб. Скрипка – не голка, її не так просто заховати в невеликій сільській хаті. Отже, немає. Але ж була, була вона тут!

Не зогледілася, як посутеніло, за брудними фіранками чорно блиснуло скло. Доведеться переночувати. Ввімкнула світло. Бр-р-р… Ліжко стоїть упритул до стіни, вкритої ослизлою сірозеленою цвіллю. Треба трохи відсунути його, щоб уночі ненароком не торкнутися до тієї гидоти. Можна відштовхнути й без рук – спочатку плечем натиснути на бильце, тоді стегном налягти на саме ложе. Раз, другий, третій… Щось тихо дзенькнуло об прогнилий плінтус. Посунула ліжко до середини кімнати ще трохи, зазирнула за нього, нагнулася і дістала маленьку срібну брошку у вигляді лілеї. Лілея завжди зберігалася у спеціальній кишеньці футляра «червоної панни». Анна ніколи не пришпилювала її до одягу, бо у брошки зламано защібку. Лука казав, що ця річ дуже давня, вочевидь, ще із Франції.

Отже, і справді не примарився Анні голос «червоної панни». Вона була тут. Була! І хтось рвав їй душу, грубо та безжально. Хто? Невже нещасний Тьоха? А чи таким уже нещасним він був до лікарні? Чи все-таки Казьо, про якого «павук» щось торочив того вечора напередодні Різдва? Та хто б то не був, він навідувався на хутір до пожежі й виніс звідти скрипку. І тільки він знає, що сталося насправді з Лукою і як вона, Анна, опинилася тут, у цьому клятому погребі.

Страшенно нудило з голоду. Можна було б пошукати щось їстівне (у підвалі бачила картоплю), розпалити дрова у грубці (он у кубашці над дверцятами й коробка сірників лежить), піти до колодязя, що неподалік воріт, набрати води. Але як зробити хоч кілька кроків? Лягла на старий матрац із видертими клаптями вати, притиснула до себе брошку й заснула.

17

– Дивітеся-но, людойки, навіть спить у пальчатках23. Боїться, певне, відпечатки пальців зоставити, холєра злецька24. Чого ти тутика никаєш, марако25? Що шукаєш у чужій хаті? Вчорашнього вечора чи торішнього снігу?

Анна сіла на ліжку й сторопіла. У вікно вже заглядало вранішнє сонце. Дебела тітка з круглим животом і розкошланим чорним волоссям, що вибилося з-під грубої зеленої хустки, розчервоніла та розпасійована, стояла на порозі як гріх над душею і замахувалася на неї грубим березовим поліном.

– Ви… Явдоха?

Сказала навздогад. У мить розгубленості пам’ять раптом підкинула їй фразу, яку «павук» кілька разів повторив у погребі: «Явдоха казала… Дурне бабисько!». Опис пасував до ранкової гості.

– Шелеп щастя в хату! Звідки про мене відаєш? Ніби не стрічалися нігди, – здивувалася жінка й стала пильніше приглядатися, але поліно не опустила, тримала напоготові, як вояк автомата.

– Тьоха розказував.

– А-а-а… Тьоха… То ти, певне, з приюту. Чи як там те завєдєніє називається, куди Артьома забрали? Як він, воропашний?

Явдоха нарешті опустила поліно, підійшла ближче.

– Та…