Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

водянисті, схожі на прозорі кришталики льоду очі, ці великі, випещені, але чіпкі й безжальні руки, відчувала холодну лють, затаєну в глибинах його єства. Він ненавидів мене, ненавидів давно. І він їхав за мною…

Коли серце Луки стиснулося від болю і зупинилося, я, приголомшена горем, раптом усім своїм ялиновим тілом відчула гарячий подих полум’я і зрозуміла, що порятунку вже немає. Вся моя довга життєва дорога з її численними зустрічами та незвичайними, іноді просто неймовірними, схожими на захопливий детектив, пригодами враз промайнула переді мною і завмерла. Ось-ось вона обірветься, як високий звук на обірваній струні. Жадібні руки змія вже простягнуті до мене. Вони хапають мене…

Падаючи в темінь, у забуття, думала про внучку Луки, останній пагінець на дереві родоводу, започаткованого моїм Даніелем і поліською дівчиною Устинкою, – про Ту, яка випромінює світло. Вона мусить вибратися з тієї страшної пастки, в якій опинилася через цього чорного змія із синім полиском. Мусить!

Я зібрала всю свою енергію, всю нерозтрачену за довге життя любов, сконцентрувала їх, як електричний розряд у блискавці, і щосили спрямувала до неї.

Живи, дівчинко! Живи! Ти мусиш жити!

16

Наприкінці березня, затяжного та по-лютневому холодного, Анну виписали з лікарні. Під час останньої телефонної розмови із Соломією Адріанівною вона пообіцяла: щойно вийде звідти, одразу ж з’явиться на її ясні очі. Кураторка мала намір прилаштувати своє юне обдаровання в гуртожитку й вирішити питання з подальшим навчанням. Звісно ж, сказала, попереднє місце вже давно зайняте, вільних ліжок в інших кімнатах також катма – із цим в училищі завжди проблема, але вона поговорить із директором і вони щось придумають, на вулиці її не залишать. Якщо ж індивідуально попрацювати (а вона це обіцяє), то можна ще скласти іспити за другий семестр і перейти на другий курс разом з усією групою.

Щодо пункту другого Соломіїної програми Анна вельми сумнівалася. Попереду ще тривала реабілітація рук, і цей навчальний рік, найімовірніше, для неї закінчиться нічим, а наступний муситиме починати знову з першого курсу. Отож невгамовна Солоха, вочевидь, уже не буде її кураторкою.

Дату своєї виписки з лікарні Анна не повідомляла, тож Соломія на певну годину її не чекає, та й гуртожиток нікуди не втече. Спочатку вона мусить поїхати туди, куди подумки мандрувала щодня і щоночі.

Вітер підштовхував у спину й нахабно прокрадався під осінку. Хмари погрожували чи то сипонути старим «неліквідом» снігу, чи покропити новеньким дощем. Ліва долоня навіть у вовняній рукавичці мерзла, і її довелося ще й до кишені заховати. Та швидка хода від шосейки до осиротілого обійстя на хуторі допомогла зігрітися, і коли з весняної імли випливли ворота з вирізьбленою головою лісового оленя, Анна вже витирала з чола краплини поту. Відвикла ходити, от і стомилася, навіть захекалася, як стара бабця.

Біля садка, на високій березі, туркотіло-воркувало двоє сірих припутнів. Мабуть, та сама пара, яка літувала тут минулого року. На подвір’ї, вже визволеному від снігу, чорніло згарище. Анна витерла сльози й переступила через обгорілі крокви, що валялися на землі, як мертві вужі, підняла безструнне залізне банджо, поклала до поліетиленової торбини. В клуні не залишилося навіть сліду від сіна, якого тут було до самої стелі, в шопі також порожньо, хлів уже напіврозібраний – хтось повитягав навіть старі дилі, певно, забрав на розпал. Якби не те сіно… Саме воно і врятувало її.

Того ранку туричівський лісник, ще навіть не пригубивши чарки з домашньою житнівкою і не скуштувавши святкової ковбаски, поквапився до Лосиного урочища. Туди взимку сходилися лосі й олені, призвичаєні до його годівниць. Після рясного вчорашнього снігопаду звірина неодмінно потягнеться до місця, де можна підживитися. Але цього разу на санях, запряжених Гнідком, лісник не віз ніякого харчу. Вирішив зробити чималенький гак уздовж узлісся, щоб заїхати на хутір Баскаля і там завантажитися. Лука Баскаль – царство йому небесне! – був старатливим господарем і щороку заготовляв сіна стільки, що ледь впихав його у свою простору клуню. Тепер воно нічийне, а лісовій звірині знадобиться.

Везти сіно у ліс на Різдво… Кому б ще таке спало на думку! Але чи то справді чоловік так щиро вболівав за оленів і лосів, які після заметілі могли залишитися голодними, чи диво все-таки трапляється, і хтось, невидимий та всевидючий, послав того лісника для її спасіння.

Угледівши напівзамерзлу дівчину, яка невідь-звідки та невідь-як опинилася в купі сіна на хуторі, чоловік переніс її на сани й щосили помчав назад до села. На дверях фельдшерсько-акушерського пункту висів замок, довелося гнати Гнідка до фельдшерчиного обійстя. Вже звідти тими самими саньми, бо колгоспний «бобик» міг і не проїхати через замети, ледь живу Анну доправили до районної лікарні. Там сказали: ще б година – і все, ніхто б її не врятував.

За кілька днів лісник вирішив провідати свою «хрещеницю». Проте в районній лікарні її вже не було. Хто та дівчина, яку він привіз, що з нею сталося до того, як потрапила на безлюдний хутір, і чому вона саме там опинилася – ніхто не знає. Не встигла пацієнтка нічого про себе розповісти, бо щойно отямилася, як довелося її далі відправляти. Кажуть, ні сіло ні впало вхопила радіоприймач і розбила об стіну, а потім зчинила таке, що мусово було везти до іншої лікарні. До якої саме – не секрет. Та їхати туди й розшукувати таку хвору лісникові не радили.

Він і не шукав. Та й пізніше, коли вже стало відомо, що внучка Луки Баскаля не