Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

в принципі однаково – що національні співці кобзарі, що зарубіжна музика. Одних вона вбила, інших заборонила. Чому ж їй все не те і все не так? До чого це все може призвести? Розмови викликали багато запитань. Пошуки відповідей на них змушували думати.

Але здебільшого молодь просто веселилася – танцювала, розказувала анекдоти. Навіть правило таке запровадили: кожен має прийти до клубу з новеньким анекдотом. Тоді в країні вже почалася підготовка до ювілею вождя революції, тож і тема була відповідна. Хлопці та дівчата, переважно студенти, реготали до сліз, слухаючи про виготовлене столичною меблевою фабрикою «до славної дати» триспальне ліжко «Ленін завжди з нами», про нові духи парфумерного заводу «Запах Ілліча», про Вовочку, золото в бебехах і шкварки з гусака…

Я всього кілька разів побувала у клубі. Потім Ярик зазвичай ходив туди із тромбоном, іноді грав на саксофоні, якого приносив хтось із хлопців. Коли клуб викрили, в газеті надрукували фейлетон про «стиляжницьке гніздо розпусти». А опісля організували широке обговорення публікації на комсомольських зборах у тих навчальних закладах, де навчалися Ярикові друзі. Софійці, як доньці полеглого фронтовика, винесли сувору догану з попередженням. Ярослава відрахували з вишу та вигнали з комсомолу, що автоматично перекривало йому всі шляхи й позбавляло роботи у столиці.

У мене завжди було тонке чуття того, що відбувається. Моя душа чітко вловлювала не тільки музичні вібрації, а й коливання людської психіки та суспільного настрою. Ніщо так не передає цих станів, як музика. Але тепер мені все важче було розуміти людей, особливо тих, від яких залежало життя таких, як Ярик. Їхні дії вражали відсутністю логіки та внутрішнього співпереживання. Вони постійно говорили про якесь загальне вселюдське щастя, але позбавляли конкретних людей навіть самого права на щастя. На всіляких зібраннях проголошували ідею волі, рівності, братерства та вселюдської гармонії, але тут же руйнували все це своїми безглуздими заборонами. Я не могла достукатися до них. Чи вони перестали розуміти істинну музику? Слухали й не чули або чули й не розуміли…

Усім чоловікам з роду Баскалів щастило на жінок: їхні обраниці закохувалися в них до нестями й ладні були йти за ними хоч на край світу. Для Ярика та Софійки таким краєм світу стала Воркута. Цей «ведмежий закуток» у Республіці Комі, який лише в сорокових роках отримав статус міста, було оголошено всесоюзною будовою століття. Туди стікалася молодь з усього СРСР. У центрі міста якраз завершили спорудження великого Палацу культури шахтарів, до якого набирали й музикантів. Ярикові порадили попрацювати там якийсь час – можна і заробити трохи на майбутнє, і реабілітуватися, щоб потім повернутися до Києва й розпочати життя з чистого аркуша.

Офіційно Ярослав Баскаль керував вокально-інструментальним ансамблем, а неофіційно грав у джаз-бенді, який сам і створив. Колектив ніби й не забороняли і не переслідували, але дивилися на нього з великою підозрою. Джаз уже вийшов із-під грифу «суворо заборонено», але залишався зі статусом «не рекомендовано». Та якщо у Москві вже тільки стригли нігті, то у провінції ще могли відрубати пальці або й руку.

Софійка влаштувалася на роботу до школи – викладачі іноземних мов там були на вагу золота. Навіть на чужині, у невеликому місті, зразу за яким починалася тундра, Баскалі вміли бути щасливими. Щастя, воно ж не залежить від температури повітря, а лише від того, чи тепло серцю і чи є в ньому любов. А вони любили, щиро і пристрасно.

Того недільного ранку Ярик вирушив із друзями на рибалку. Але з того, що він заховав у торбину тромбон, можна було здогадатися – хлопці знову будуть виступати. Їх не раз уже запрошували пограти джаз. Коли він виходив із квартири, мені чомусь стало лячно, а потім весь день хотілося плакати.

Увечері хлопці не повернулися. А наступного дня Софійці повідомили, що човен із музикантами потонув. Як саме це сталося, чому, ніхто не знав. Але хтось із берега бачив, як суденце раптом перекинулося і вмить пішло на дно.

За кілька днів до несподіваної смерті Ярика молоді Баскалі вибирали ім’я своїй доні. Перебрали їх уже зо два десятки. І раптом Ярик аж затанцював: ось воно, незвичайне, французько-українське, музикальне, поетичне – Та, що випромінює світло. Світла того він так і не дочекався. Не судилося натішитися ним і Софійці: приголомшена раптовою смертю Ярика, підкошена горем, вона важко перенесла пологи, після яких не вижила – померла на третій день від раптової кровотечі. Як казали Софійчині шкільні колежанки, у потрібний час біля неї не виявилося нікого, хто міг би й мав допомогти.

Лука і Марія розшукали свою дівчинку в будинку немовляти, серед десятка таких самих крихітних людинок, приречених на сирітство. Їм чомусь вперто не хотіли віддавати внучку. Довелося понервувати, повоювати, походити по всіляких чиновницьких кабінетах, написати купу заяв, оформити масу паперів. Але Баскалі домоглися свого. І за мене мусили боротися, бо дирекція Палацу культури забрала всі музичні інструменти Ярика, а квартиру вже за тиждень після похоронів Софійки передали іншій сім’ї. Зрештою мене й Ту, що випромінює світло, повезли додому, в Україну.

Не знаю, як Баскалі пережили б свою непоправну втрату й чи витримали б цю довгу мовчазну дорогу додому, якби не вона, їхня єдина внучка, яку Лука називав Анною і тільки зрідка, в особливих випадках – Анною Ярославною, як київську княжну, французьку королеву.-

***

Я відчувала, що лісовою дорогою наближається змій. Чорний, із синім полиском, із довгим хвостом смердючого диму. Змій щойно вчинив страшний злочин і тепер знову вирушив на дике полювання. За ним перекочувалися важкі хмари грудневої мокви, ще по-осінньому сірої, але вже по-зимовому студеної. Ось цей плазун уже виповзає з лісу, завертає до хутора. Ближче, ближче, ближче…

Колись я вже зустрічала його, бачила ці