Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

Анна завагалася. Але Явдоха, здається, і не чекала на відповідь, затарабанила, наче з кулемета застрочила.

– То й добре, що забрали, авжеж, вельми добре. Хай в городі і встанеться26. Його тамечки і нагодують, і зодягнуть, і полічать. Як то кажуть, у теплі, у добрі та при ситому столі. А я так настрашилася того вечора, так напудилася! Почала якраз вечерю на стіл збирати, бачу: машина якась під вікном проїхала та й – чмих під подвір’я сусіцьке. Що то за диво приключилося, думаю. Мо’, раптом рідня об’явилася і хоч на велике свято про Артьома згадала. Бо ж він завше сам-самісінький, як палець, часом хіба зі служби з району навідувався хтось, але подивиться, щось запише собі у зошит та й поїде назад. Поки ставила на стіл кутю та п’яте-десяте, глянь – а він уже коло воріт, та отако з кулаками на того приїжджого… Нігди не бачила, щоб він битися ліз. А тут чибуристий такий, справжній зух! Тіки ж як би Артьом не скакав, та куди куцому до вовка. Той, що приїхав, і ростом вищий, і в плечах ширший, і моцніший, мабуть. Покинула я і печене, й варене, побігла чоловіка, Івана свого, кликати – він худобу в хліві запорував. Поки вийшов та поки дійшло до його лисої голови, чого це я репетую, приїжджий уже сусіда нашого скрутив і до машини заштовхнув. Я до нього. А той: «Не лякайтеся, гражданочка! Припадок у вашого сусіда случився, тяжкий припадок. Треба його до міста відвезти, а то як би він вам зі свята проблему не зробив». Приїхав провідати, каже, поздоровити, подарки привіз, а на Артьома якраз найшло.

– То він і раніше приїжджав? – запитала Анна.

– Раніше? А хто його знає. Не можу ж я денно і нощно у вікні чипіти, мо’, й прогледіла коли. А от на другий день після теї ночі приїжджав. Аякже, з самого ранечку приїжджав. Ще тільки розвиднілося, дивлюся: виходить із хати. Вночі я його й не розгледіла добре. А тут бачу: такий аліганцький27 чоловік, у пальті з коміром, шапці пижиковій. І машина чорна-пречорна, аж синювата, блискуча така, велика, не те, що у нашого голови сільради. Кажу: «Мо’, привезли Артьома додому?». «Ні, – каже, – зостався ваш сусід у місті». «В больниці?» – питаю. «Не волнуйтеся, гражданочка, – для таких, як він, спеціальні дома є». «То ви-те, певне, вдяганку Артьомову забирали в хаті? А може, у приюті, чи як тамика тії дома називаються, їх у своє зодягають?» Він головою кивнув, гей би муху відганяв, зиркнув сердито спідлоба, ніби показав, що говорити зо мною більше не хоче. Та я виду не подаю, що той злецький зирк запримітила. «То коли сусід повернеться? Чи він уже назовсім тамика?» А він, як той мовчанисько, сопе та дихає. Ну і я замовкла, думаю, мовчи, глуха, – менше гріха. Тіко, як у машину сідав, то через віконечко сказав, як під ноги плюнув: «Артемові там добре. А ви, гражданочка, за собою краще б дивилися. Мало вам хіба своїх клопотів?»

Воно й лучче, що так случилося, давно треба було кудись оприділити того воропаху. Артьом зроду якийсь не такий: і до школи не ходив, і з дітьми не грався, і з парубками на вулиці не водився. Про дівок вже й не кажу. Баба його, Ропуха (то її так по-вуличному прозивали, а по-справдешньому Катька), теж якась як не від світу цього була. Як поселилися вони у нашому селі, то так від неї і слова ніхто не почув. В колгосп не ходила, оказії сільські обминала, все з онуком своїм, все з ним. Навіть приказка така у нас об’явилася – про тих, хто мало говорить: «Мовчить, як Ропуха». Але поки Катька жила, то ще якось прикривала свого Артьомку перед людьми, а як не стало неї цеї осені, якраз після Покрови, всі й побачили, що з ганджем той хлоп великим. І в хаті порядку нема, і не вбраний, і навіть бульби собі зварити не може. Чи, скоріше, не хоче? Бо як то так – не вміти бульбу зварити?

– Чого ж не нагодували ніколи? – не стрималася Анна.

Явдоха враз підібгала губи, прискалила ліве око, змінила голос – демонструвала кревну образу.

– Хіба в мене свеї роботи немає, щоб ото за чужими хатами пантрувати?

І вже зовсім іншим тоном:

– То ти, значить, тут оглядини робиш? Мо’, Артьом хоче хату продати? То ми б купили, для сина, для Петра нашого. Хата нікудишня, ніц не варта, гріш ціна їй у базарний день. Треба буде розвалити й нову звести. Але місце тутика, на грудку28, гарне, підтоплювати весною не буде. Та й близько було б, через штахети переступити – та й уже ми в нього або він у нас. Воно, як не кажи, удобно…

– Ми подумаємо, – сказала Анна і пішла до дверей.

– Не забудьте, що ми перші зголосилися. Так і скажіть Артьомові: сусіди, Іван і Явдоха, мовляв, хочуть купити для сина Петра…

«Яка сердечна… Навіть склянки чаю чи шкоринки хліба не запропонувала», – із прикрістю подумала Анна.

Ішла до цвинтаря, а в голові