Марина та Сергій Дяченко - Печера

Він вийшов, лишивши гримерку в шоці.

Друга дія пройшла якщо не блискуче — чудес усе-таки не буває, — то цілком пристойно, чисто і на нерві; Раман дивився, забувши про зошит для зауважень: такі були несподівані деякі Данині вчинки та Клорині реакції. Раман дивився, ніздрі його сіпалися, він прекрасно розумів, які асоціації керують зараз цими жінками; їхній пітливий партнер, що тяг на собі всю першу дію, тепер потьмянів і збляк на їхньому тлі. Раман задоволено мружився: в його роботі всі методи годяться. Когось перед виставою варто похвалити, когось принизити, комусь нагадати про Печеру…

Раман здригнувся. Йому здалося, що на нього дивляться — не зі сцени, із залу; пробіг очима по темних обличчях, але в напівтемряві нікого не впізнав. І партер, і яруси справно дивилися на сцену, а Другий радник, захоплений дійством, так наліг на оксамитний балкон, що трохи не випадав; ніхто не дивився на Рамана Ковича, який зачаївся у своїй бічній ложі. Примарилося?..

Приймали добре. Завісу довелося відкривати двічі; Раман зайшов у ложу до Другого й вислухав пишномовний, довгий і похвальний відгук. Другий радник справді любив театр, щиро, ще з тих часів, коли був просто чиновником; на сьогоднішній вечір він припас, виявляється, дві пляшки коньяку — і смиренно бажав розпити його разом з «нашим найкращим режисером» і «цими прекрасними артистами».

У малій репетиційній миттю накрили імпровізований стіл; Клора Кобець, пахнучи парфумами й вазеліном, червоніла від компліментів Другого й коли-не-коли кидала на Ковича питальний погляд: чує? Дана Берус, бліда, вичавлена, мов лимон, здавалася байдужою до всього; пітливий герой-коханець чемно всміхався й нишком позирав на годинник — удома його чекала дружина з п’ятимісячним сином.

Півгодинні веселощі пройшли організовано і водночас невимушено. Другий радник, задоволений, пішов собі; уже в дверях Раман піймав Клору Кобець за вогку долоню, тихенько стис, і це означало вибачення, визнання заслуг і взагалі милість; Клора спалахнула, часто закліпала віями і ніяково тицьнулася йому носом у шию. І побігла геть — височенна, з дивовижною фігурою блондинка в обтислих джинсах, щаслива по вуха…

Раман зітхнув. Робота вимагає, щоб він іноді дивився на Клору як на жінку. Робота вимагає, щоб і він їй був цікавий…

Театр порожнів: останні глядачі йшли з буфету. Раман, розслаблений чаркою коньяку, бездумно брів через глядацьке фойє — і біля самих сходів відчув раптом погляд.

І озирнувся.

За високим буфетним столиком стояла Паула Німробець. Трохи напружена, трохи винна, з соломиною для коктейлю в нервових тонких пальцях; поруч з нею помішував каву якийсь дивний, на перший погляд байдужий, але з чіпкими очима суб’єкт.

Вони що, разом?..

Ще секунду тому Кович міг удати, що не помітив Паули. Ще секунду тому, але не тепер; Паула блідо всміхнулась, а той, з чіпкими очима, привітно підняв кутики губ.

І все-таки хто він, цей чорнявий?.. Дивно, якщо в Німробець такий залицяльник. Їй більше личив би кругловидий хлопчик в окулярах… Простий і зрозумілий, як сама Паула. Втім, хто сказав, що Паула проста?!

Раман додумував усе це, а на лиці тим часом творилася доброзичлива, ледь зарозуміла усмішка, і ноги неспішно крокували до буфетного столика, і слова виникали наче самі по собі:

— Добрий вечір… Радий вас бачити в нашому театрі. Вам сподобалась вистава?

Паула поспіхом кивнула:

— Особливо друга дія…

Тямить, подумав Раман з тінню прикрості. Мислить. Січе… Другий радник, наприклад, різниці не помітив. Але Другий радник і хвалив щиро, а Паула, кажучи «сподобалося», сором’язливо відводить погляд…

Він повернувся до її супутника. Подивився йому прямо в очі — і зрозумів, що цей чоловік йому не подобається. Але не міг зрозуміти чому.

— Це… — Паула помітно нервувалась. — Пане Кович, це Тритан Тодін, експерт…

Вона затнулась, її супутник усміхнувся:

— Експерт центру психологічної реабілітації, — голос у нього був багатющий, акторський, глибокий і низький, з широчезним діапазоном інтонацій. — Ми разом з Паулою працюємо в одній дуже цікавій програмі… Саме тепер я допомагаю їй подолати певні незначні труднощі. Розумієте, які?..

Раман мовчав.

Імовірно, щось подібне відчули сьогодні його актриси, коли, шукаючи потрібної асоціації, він заговорив про Печеру: розгубленість, ніяковість, сором. Його тицьнули носом у проблему, про яку він старанно не думав. Намагався забути чи, точніше, намагався обійти, обернути на користь мистецтву… зокрема, на користь сьогоднішній другій дії. І йому це вдалося…

— Я просив Паулу не турбуватися, — сказав він, дивлячись убік. — Забути прикрий інцидент. І по змозі не залучати… третіх осіб…

— Не в усіх такі залізні нерви, як у вас, — спокійно заперечив Тритан Тодін. — Ви можете пережити це на самоті, а Паула не може… Випадки, коли люди ВПІЗНАЮТЬ одне одного поза Печерою, — вкрай рідкісні. І часто призводять до психологічних травм… навіть незворотних.

Паула смикнулася, Тритан Тодін заспокійливо накрив її долоню своєю смаглявою рукою.

Які в них стосунки, подумав Раман з якимось відстороненим зацікавленням. Не схожі на коханців, але цей жест… Ця довіра, з якою горнеться до свого супутника дурна дівчинка Паула…

— Ну от ви, — Тритан Тодін глянув Раманові у вічі, пильно й водночас невимушено. — Напевно у вас були проблеми… пов’язані з царнами. Можливо, й досі…

Паула мимоволі озирнулася, наче побоюючись, що їх підслуховують; Раманові теж на мить стало ніяково. Хоч він сам був не святий, та його вразила Тританова професійна безсоромність.

Він посміхнувся у відповідь, сухо й чемно:

— Ні… Поки що я не маю скарг до психоаналітика. Повірте, якщо вони з’являться — звернуся до вас самостійно.

Паула мимохіть втягла голову в плечі: дівчина тонко відчувала інтонації. Драматургія зустрічі вимагала конфлікту, і Раман чекав його, за широкою усмішкою ховаючи напругу; Тритан Тодін на конфлікт не пішов. Навіть на мікроконфлікт.

Він усміхнувся — так ніяково й винувато, що Раман знову був уражений, цього разу швидкістю його перевтілення:

— Я не хотів вас скривдити… Пробачте. Єдина моя мета — щоб моя співробітниця Паула Німробець пережила цей стрес жива й здорова. І скоріше про нього забула… Невже ви не підтримаєте мене в цьому прагненні?

Раман подивився на Паулу. Соломина в її пальцях була зламана, наче колінвал, а очі не відривалися від порожньої склянки з жовтогарячим осадом на дні.

— Що ж я можу зробити? — запитав Раман повільно.

Тритан Тодін прохально притис долоню до грудей:

— Приділіть нам двадцять хвилин часу… Краще зараз. Я розумію, вже пізно, але двадцять хвилин, погодьтеся, це небагато… особливо якщо йдеться про людський спокій і віру в себе. Правда?

Раман аж тепер відчув